Читати книгу - "Аутсайдер"

17. Тут новинарів не було, проте трохи далі по вулиці він побачив безжальне світло телевізійних прожекторів перед, як він вирішив, оселею Мейтлендів. Здається, не всі м’ясні мухи полетіли на свіжину, тобто на імпровізовану прес-конференцію Гові. Та Пеллі й не дуже на це сподівався.

Двері прочинив невеличкий, мов пожежний гідрант, рудуватий чоловік. Губи його були стиснуті так щільно, що здавалось, наче рота взагалі нема. Увесь напоготові видати промову «йди-до-біса». Позаду нього стояла жінка — блондинка із зеленими очима, на три дюйми [59] вища за свого чоловіка й набагато привабливіша, навіть без макіяжу і з набряклими повіками. Наразі вона не плакала, та плакав хтось інший — десь углибині будинку. Дитина. Одна з дів­чаток Мейтлендів, як вирішив Алек.

— Містер і місіс Меттінґлі? Я Алек Пеллі. Гові Ґолд вам зателефонував?

— Так, — відповіла жінка. — Заходьте, містере Пеллі.

Алек рушив уперед. Меттінґлі, на вісім дюймів [60] нижчий, але безбоязний, заступив йому дорогу:

— Покажіть, будь ласка, якесь посвідчення особи.

— Звісно.

Алек міг би показати свої водійські права, але спинився вибором на посвідці Поліцейського резерву. Нема їм потреби знати, що нині його чергові зміни становили щось на кшталт благодійної роботи, зазвичай у ролі почесного охоронця на рок-концертах, родео, реслінгових грищах і на «Монстер-джемі» [61], що відбувався тричі на рік у «Колізеї». Ще він підробляв у бізнес-кварталі Кеп-Сіті — ходив із крейдою на дрючку, коли хворіли контролерки платних парковок. Смиренний досвід для чоловіка, який колись командував загоном із чотирьох детективів Поліції штату, та Алек був не проти. Йому подобалось перебувати надворі під сонечком. До того ж він непогано знався на Біблії, а послання Якова 4:6 каже: «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать» [62].

— Дякую, — сказав містер Меттінґлі, ураз відступивши вбік і простягнувши руку. — Том Меттінґлі.

Алек потис її, наготувавшись до міцної хватки. І розчарований не був.

— Загалом я не підозріливий, район у нас тихий і хороший, проте я вже сказав Джеймі, що поки Сара й Ґрейсі сидять із нами під одним дахом, треба бути суперобережними. На Тренера Ті вже багато людей злиться, і, повірте, це лише початок. Як стане відомо, що він накоїв, то буде набагато гірше. Тож я радий, що ви їх забираєте.

Джеймі Меттінґлі докірливо глянула на нього.

— Що б там не зробив їхній батько, якщо він узагалі щось зробив, то вони в цьому не винні, — мовила вона чоловікові, а тоді до Алека: — Вони дуже пригнічені, особливо Ґрейсі. Бачили, як тата ведуть геть у наручниках.

— Господи Ісусе, ти почекай, поки вони дізнаються чому, — сказав Меттінґлі. — А вони дізнаються. У наш час діти про все дізнаються. Через трикляті інтернети, фейсбуки й щебетання в твітері.

Він похитав головою і продовжив:

— Джеймі має рацію, невинний, поки провини не доведено в суді, це цілком по-американськи, але коли поліція вчиняє такий публічний арешт… — він зітхнув. — Ви пити не хочете, містере Пеллі? Перед матчем Джеймі зробила чай із льодом.

— Дякую, та краще я відвезу дівчат додому. Їхня мама вже чекає.

Передати дітей матері — це лише перша справа на сьогодні. Перед тим як ступити під сліпуче світло телекамер, Гові зі швидкістю кулемета проторохтів список завдань, і другим пунктом Алек мав мотнутися назад до Кеп-Сіті й дорогою зробити кілька телефонних дзвінків — попросити послуги в старих знайомих. Знов у запрягу, і це добре (набагато краще, ніж позначати шини крейдою на Мідланд-стрит), та саме це, перше, завдання було нелегким.

Дівчатка сиділи в кімнаті, що, судячи з риб’ячих опудал, які стрибали стінами з нефарбованих соснових дощок, була чоловічим барлогом Тома Меттінґлі. На величезному пласко­му екрані виправляв дуропляси Губка Боб у своєму містечку Бікіні-Боттом, тільки без звуку. Дівчата, по яких прийшов Алек, скрутилися калачиком на дивані, так і не знявши своїх футболок і бейсболок із символікою «Золотих драконів».

На обличчях і досі виднівся золотисто-чорний грим — певно, це мама розфарбувала їх кілька годин тому, іще до того, як колись дружній світ став на задні лапи й про­гриз діри в їхній родині. Майже вся фарба на облич­чі молодшого дівчати зійшла зі слізьми.

Старша дівчинка побачила здоровенний незнайомий силу­ет у дверях і ще міцніше обійняла сестру. Хоч в Алека своїх дітей не було, він любив малечу, і від інстинктивного поруху Сари Мейтленд йому здавило серце: дитина боронить дитину.

Він став посеред кімнати, склавши руки на грудях.

— Саро? Я друг Гові Ґолда. Ти ж знаєш його, так?

— Так. З моїм татом усе гаразд?

Сара говорила майже пошепки, голос захрип від плачу. Ґрейс узагалі ні разу не поглянула на Алека, а тільки сховала обличчя в западинку на плечі старшої сестри.

— Так. Він попросив, щоб я відвіз вас додому.

Не зовсім правда, проте зараз не час присікуватися до дрібниць.

— А він уже там?

— Ні, але мама вдома.

— Можна піти пішки, — ледь чутно вимовила Сара. — Це трохи далі вулицею. Я триматиму Ґрейс за руку.

Ґрейс Мейтленд замотала головою на знак протесту, не відриваючись від плеча старшої сестри.

— Тільки не ввечері, зараз уже сонце сіло, люба, — сказала Джеймі Меттінґлі.

«І не сьогодні», — подумав Алек. І впродовж багатьох наступних вечорів. Чи днів.

— Нумо, дівчатка, — гукнув Том удавано веселим (а через те скоріш зловісним) голосом. — Я проведу вас до дверей.

Під ліхтарем на ґанку Джеймі Меттінґлі здавалася ще блідішою. Протягом якихось трьох годин вона з футбольної вболівальниці перетворилася на пацієнтку онкологічного відділення.

— Це жах, — сказала вона. — Наче всенький світ перевернувся. Дякувати Богу, що наша дівчинка зараз у таборі. Ми на гру пішли сьогодні тільки через те, що Сара і Морін — найкращі подружки.

Зачувши ім’я подруги, Сара Мейтленд також заплакала, від чого молодша сестра знову завелася. Алек подякував подружжю Меттінґлі й повів дівчат до «експлорера». Вони йшли повільно, опустивши голови й тримаючись за руки, наче діти в казці. Пеллі прибрав із переднього сидіння звичну купу непотребу, і сестри разом втиснулися на те крісло. Ґрейс знову зарилася обличчям у западинку на плечі Сари.

Алек не збирався пристібати їм паски — до яскравого кола, що осявало тротуар і моріжок Мейтлендів, було не більше двох десятих милі [63]. Перед будинком лишилася єдина телевізійна команда. Вони прибули від дочірнього каналу «Ей-Бі-Сі» у Кеп-Сіті — четверо чи п’ятеро хлопців, що згуртувалися в тіні супутникової антени, встановленої на даху вантажівки, і попивали каву з пластикових склянок. Коли вони побачили, що на під’їзну доріжку Мейтлендів завертає «експлорер», то одразу заметушилися.

Алек опустив шибку й заговорив до них своєю найкращою інтонацією в стилі «стояти-руки-вгору»:

— Не знімати! Не знімати цих дітей!

Це на кілька секунд спинило телевізійників, та лиш на кілька. Говорити м’ясним мухам від преси, що знімати не можна, це наче просити москітів, щоб ті не кусалися. Алек іще пам’ятав часи, коли все було інакше (ту сиву давнину, коли джентльмени