Читати книгу - "П'ята Саллі"

class="p1">Тодд зліз із розкладачки, все ще не відпускаючи її зап’ястки. Вона важко дихала, ніби щойно бігала, та знала, що то все з люті. Господи, як же вона ненавиділа те відчуття. Тоді він повільно відпустив її.

Джинкс обійшла студію, розглядаючи картини Ноли. Вони її зачіпали. Обличчя людей спричиняли якісь неясні спогади. Коли вона дійшла до дівчинки з розбитим обличчям та порожніми очима, її пересмикнуло. То було наче дивитися на себе у коридорі з дзеркалами. Вона взяла ніж та почала їх різати. Щоразу, коли Тодд підходив, щоб зупинити її, вона штрикала його в бік, але йому завжди щастило відскакувати. Коли Джинкс закінчила, всі картини в студії було знищено — включно з роботами Мейсон.

Тодд облишив спроби зупинити її. Він сидів з краю розкладачки та спостерігав. Коли Джинкс припинила, то підвелася, віддихуючись, посеред кімнати, виснажена та обм’якла.

— Тобі так краще? — спитав він.

— Відвали! — гаркнула вона.

— Ти зігнала багато агресії. Зараз маєш бути досить спокійною, щоб змогти про це поговорити.

— З тобою?

— Чому б і ні?

— Тому що ви всі, мужики, однакові. Завжди думаєте тільки про одне, використовуєте нас і кидаєте, як старі машини на звалище.

— Ноло, це жодним чином не…

— Заткнися! — закричала вона. — Я не хочу тебе слухати. — Вона кинулася на нього з ножем. Тодд ухилився, але Джинкс зачепила його ліве передпліччя, залишивши кривавий поріз. — Отак! — сказала вона. — Такий колір тобі більше пасує. І якщо ти бодай спробуєш мене переслідувати, я довершу це діло.

Джинкс кинула ніж на підлогу та вибігла зі студії, повз жінку з собачим обличчям у забризканих фарбою джинсах, що стояла на сходах біля входу. Джинкс не звернула ніякої уваги, коли та жінка закричала:

— Агов, Ноло, куди ти пішла? Де той твій хлопець?

Періодично зриваючись із ходи на біг, Джинкс йшла до південного боку Вашингтон-сквер-парку, розглядаючи обличчя інших людей. Вона дісталася до дитячого майданчика і зупинилася.

У пісочниці маленький хлопчик дражнив дівчинку. Ще один жорстокий, мерзенний чоловік. Він топтав її «пасочки», а коли дівчинка відсунула його ногу, то потягнув її за волосся. Джинкс підійшла ближче. Хлопчик попрямував до гойдалки.

Вона згадала, як вітчим Саллі, Фред, хапав її за волосся, коли хотів покарати, як він клав її собі на коліна та скидав трусики, щоб відшльопати. Вона згадала, яким жорстким він ставав у ті моменти. Джинкс не надто відчувала біль навіть дитиною, та Фред продовжував, а коли нарешті відпускав її, вся жорсткість кудись зникала, а очі ставали наче скляними. Як очі цього хлопчика зараз. Джинкс потяглася рукою та вхопила його за горло. Почала стискати.

Якась інша дитина крикнула на неї. Джинкс відвернулася, і я змогла вискочити. Я відпустила хлопчика і швидко втекла звідти. Зазвичай я не втручаюся, але вбити дитину? Господи, у мене перед очима так і промайнуло, як ми вп’ятьох проводимо наступну сотню років у одиночній камері.

Я знайшла телефонну будку на Макдуґал-стрит, подзвонила у кабінет Роджера та сказала Меґґі, що Джинкс щойно ледь не вбила маленького хлопчика, тож Роджерові краще щось зробити і якнайшвидше. Він у лікарні, відповіла Меґґі, а потім наказала зустрітися з нею біля входу в травмпункт.

Я була трохи знервована, мене трусило від думки про ті руки, які почикрижили картини Ноли і ледве не задушили дитину. Треба щось робити, в цьому немає сумніву. Але що? Може, Нола мала рацію? Може, нам краще всім померти? Я відкинула цю думку. Повинен бути інший шлях. Роджер мусить щось придумати.

Щоб не виникло непорозумінь, якщо раптом Саллі вийде раніше, ніж я дістануся до кабінету Роджера, я видерла сторінку з маленького записника Ноли та написала: «Коли прочитаєш це, йди одразу ж до пункту швидкої допомоги клініки Мідтауна, там зустрінешся з Меґґі».

Я подумала про те, щоб знайти таксі, але потім згадала, що хтось іще повинен слідкувати за витратами, тому просто сіла на автобус на П’ятій авеню. Я стиснула записку в руці, щоб Саллі, отямившись, знала, що робити. То все була її провина. Якби вона не була такою слабкодухою, то могла б стримуватись і не допускати Джинкс до контролю. Я завжди мусила вгамовувати злість та жорстокість Джинкс, завжди з’являлася тоді, коли доводилося все залагоджувати. Деррі-слідопитка, постійно весела й безтурботна, вічно готова склеювати все докупи після того, як Джинкс робила щось огидне і створювала проблеми для Саллі. Як-от сьогодні. Такого не сталося б, якби я могла стати цілісною особистістю. Я заплющила очі та уявила, що ширяю як вільна дика птаха… все вище і вище, кружляю, наближаючись ближче до сонця… а тоді відчула, що зриваюся, падаю вниз… вниз… вниз… і опиняюся знову тут, замкнена в темному закутку розуму Саллі.

* * *

Саллі повернула голову, щоб запитати Тодда, чому він йшов назирці за нею аж до церкви, й вражено побачила, що сидить у автобусі, одягнена в заляпані фарбою джинси. Вона роззирнулась довкола, подивитися, чи хтось помітив її ніяковість. Де вона була? Що робила? Куди прямувала? Наскільки довгим цього разу був провал? Саллі глянула на годинник. 17:31. Останнє, що пам’ятала, то відвідини церкви святого Михаїла о 14:23, і те, як вона виявила, що Тодд переслідував її. Та чи зараз той же день? Чому вона одягнена в ці вимащені фарбою джинси? Візьми себе в руки, подумала вона.

Коли Саллі впевнилася, що зараз не буде чергового провалу, їй стало краще. Вона заспокоїлася та почала дихати легше, притулившись головою до вікна. Можливо, їй краще зійти за наступним поворотом та подзвонити докторові Ешу. Знаючи, який він заклопотаний, Саллі не хотіла зайвий раз його турбувати. Та вона уявлення не мала, що відбувалося після церкви. Саллі міцно стиснула кулаки, і тут помітила щось у лівій руці. Вона розтиснула долоню та побачила зіжмаканий папір. Перелякана, вона розгорнула та прочитала цидулку.

«Будь ласка, Боженько, — подумала вона, — нехай не сталося нічого поганого. Я хороша людина. Я не хочу робити кепські речі».

Вона несподівано підвела голову та побачила, що автобус проїжджає повз зупинку клініки Мідтауна. Саллі підскочила та зійшла.

Вона пройшла від П’ятої авеню до Лексінґтон-авеню, стискаючи повідомлення в руці. Кинула на нього ще один погляд. Зовсім не її почерк. Жирні округлі літери — ніби друковані — абсолютно не схожі на її дрібні, акуратні, скошені вліво буквочки, такі маленькі, що в школі їй вдавалося конспект цілого заняття вмістити на одній сторінці, поки інші діти розтягували текст на три-чотири. Та цей великий почерк точно належав комусь іншому.