Читати книгу - "Інтернат"

— Не дивлюсь, — говорить Паша. — І політики не люблю.

— Ну от і сиди тепер тут, — злісно відповідає йому Віра. — Учитель хуїв.

За якийсь час вона підводиться, давай, каже, вставай, шо тут сидіти. Паша слухняно встає, підхоплює рюкзак, поправляє окуляри (добре, що в темряві вона цього не бачить), іде за нею. На вулиці зупиняються.

— Куди тепер? — вагається Паша.

— Давай повернемось до цих, у підвал, — пропонує Віра. — Пізно вже, куди ти підеш? До першого патруля?

— Та ну, — не погоджується Паша. — Не хочу я в підвал. Там стільки народу.

— Ну, як хочеш, — сухо говорить Віра.

— Тебе провести?

— Не треба, — каже вона, тягне до нього руку, тисне, затримує свою долоню на його затвердлих пальцях.

І хоч довкола темно, і хоча найбільше хочеться заховати руки глибоко в кишені, Паша встигає відчути її тонкі кісточки, тонку обручку й нігті — такі ламані, ніби вона робила важку роботу. Скажімо, чистила рибу. Або вибиралася з власної могили. Паші стає незручно. Він вириває свою долоню, ховає-таки руки в кишені, розвертається, йде. Віра теж іде, намагаючись не так голосно стукотіти стоптаними підборами.

+

Паша виходить до палацу культури й починає нарешті впізнавати місцевість. Йти не так далеко: перейти через площу, трасою до трамвайного кільця, там через приватний сектор, через парк, нагору, а там десь уже й інтернат. Єдине: через площу краще не йти. І загалом, краще повернутись до підвалу з чужою жратвою. Але там цей старий, який помирає. І Віра в чужій шубі. Тому Паша йде попід деревами, пригинається, обережно дивиться навсібіч. Коли за будинками вибухає, присідає у високій траві, якийсь час сидить, набирається рішучості, рушає далі. Телевізор, думає роздратовано, до чого тут телевізор? І до чого тут політика? Кому взагалі потрібна політика? Паша згадує, як минулої осені, на виборах, до нього підкочувались з міста, з команди одного з кандидатів, просили агітувати за них. Паша відмовився. Грошей вони не пропонували, сказали: Павле Івановичу, ви ж за ідею? Я безпартійний, відповів на це Паша. Тиснути на нього не стали. Хоча й нічого доброго на прощання не сказали теж. Потім, у неділю, під час виборів, Паша мусив сидіти до ночі в школі, чергувати. До школи, на виборчу дільницю, йшли неохоче. Проте хтось приходив. Паша вітався з друзями дитинства, з якими давно не спілкувався, вітався з батьками своїх учнів, яких недолюблював і які недолюблювали його, вітався зі своїми колишніми вчителями, які його не впізнавали, сунули, мов прокляті, до завішаних синім кабінок, голосували за своє щасливе майбутнє. Ось і я таким буду, думав Паша. Вийду на пенсію — відразу ж таким і стану. Військові, що приїжджали час від часу й перевіряли, чи все гаразд, у Пашин бік навіть не дивились. Ніби його й не було. Він себе й поводив так, ніби його там не було. Проголосував одним із перших. За кого — навіть не згадає.

Надвечір представники кандидата, за якого Паша не захотів агітувати, влаштували скандал, тиснули на комісію, сварилися з виборцями, викинули зі школи представника конкурентів. Приїхали військові. Представники кандидата зачинились із військовими в кабінеті директора, довго про щось говорили. У результаті військові поїхали, а представники кандидата зробили все, що хотіли. Добре, що я за нього не агітував, заспокоював Паша сам себе. А ще за місяць кандидат, який так чомусь і не переміг, підірвався на міні. Ховали його як героя. Раптом виявилось, що на станції його всі любили. Хоча ніхто за нього чомусь не голосував. Ну й чим я міг йому допомогти? — думав Паша, стоячи на мітингу, на якому прощались із кандидатом. Дивився здалеку на його лице — темне від смерті, дивився на білу тканину, якою його накрили, на червону домовину, на бійців, що стояли осторонь і дивились на всіх чоловіків як на потенційних убивць. Потім домовину зі станції перевезли до міста. А потім, за кілька тижнів, стало зовсім погано.

+

Ага, думає Паша, ну ось, тепер вилізти на гору — і я на місці. Вже по дев’ятій. Вдома в цей час Паша сидить у своїй кімнаті, старий дивиться новини. Паша поправляє рюкзак і починає вибиратися вгору кам’яними сходами. Сходинок багато, йти важко, Паша відчуває, як за цілий день вимерз і набігався. Туман на горі густіший, так, мовби підіймаєшся в дощову хмару. Нараховує перші п’ятдесят сходинок, зупиняється, віддихується. Рушає далі. Черевики стають усе важчими, рухи все повільнішими. Ще п’ятдесят. Сходинки розбиті, слід бути уважним, слід зосередитись на дорозі й не слухати вибухів, не зважати на них. Рветься десь далеко за спиною, ще п’ятдесят, а тут, на цій горі, спокійно й не страшно, і немає чого боятись, і ще п’ятдесят, він уже ледве дихає, спортом не займається, ходить мало, раніше бігав, а тепер бігати просто небезпечно, можуть подумати, що втікаєш, і ще п’ятдесят, і ще, і ще, і ось він виповзає-таки на гору, зупиняється, обертається й бачить ціле місто, що лежить унизу. Дощ припинився, туман осів у долину, мов перекип’ячене молоко. Паша дивиться на місто й зовсім його не бачить. Бачить лише чорну яму, над якою, наче повітряні змії, висять великі чорні дими з довгими хвостами. Так, мовби хтось викачує з міста душі. Й душі ці — чорні, гіркі, чіпляються за дерева, пускають коріння в підвали, ніяк їх не вирвеш. І ще там, далеко, з іншого боку міста, щось палахкотить, розповзаючись обрієм, ніби з ґрунту вийшла розпечена лава. У самому місті чути автоматні черги, проте не надто інтенсивні, схоже, на сьогодні все, можна лягати спати. Якщо маєш де лягти. Паша трохи заспокоюється. Нічого, говорить сам собі, просто важкий день. Добре, що все закінчилось. І помічає в траві якісь пакети, щось акуратно складене. Підходить, торкає носком черевика. Щось податливе, але разом із тим пружне. Схоже на рубане м’ясо. Паша відскакує й біжить геть. За спиною в нього підіймається ще один чорний повітряний змій.

+

На металевих воротах новий замок, довкола нього намотано довгий ланцюг. Фарбою на воротах написано: «Діти». Паша шукає дзвінок, але дзвінка немає, тому доводиться лізти через паркан. Стрибає в мокру траву, невдало підвертає ногу, сичить від болю, але встає, йде шукати когось живого. Живих тут, щоправда, не видно. Головний корпус стоїть у старому парку, довкола дрібні яблуні, чорні й покручені, як жінки, що все життя тяжко працювали в сільському господарстві. Жодного вогню, жодного голосу. Вивіска вціліла, хоча