Читати книгу - "Інтернат"

прапора над ґанком уже немає. Це правильно, думає Паша, навіщо провокувати. Він раптом розуміє, що в місті сьогодні не побачив жодного прапора. Хіба що над танком. Але танк — об’єкт рухомий: нині тут, а завтра його вже немає. А ось вокзалам і школам стояти далі, доки не розбомблять. Ось вони й стоять — без світла, тепла й прапорів.

Вікна закладені фанерними плитами. Центральний вхід загороджено кріслами з актового залу. Де вони всі? — починає нервувати Паша. Вони що, виїхали? Підіймається сходами, підходить до дверей, зазирає в шпарки. Але нічого не бачить. Гупає кулаками, але фанера глушить усі звуки. Спускається, обходить приміщення. Виходить на спортзал — великий, білий, з розбитими вікнами й проваленою стіною, — ніби надкушений підгорілий шматок цукру. Підходить до дверей. Пробує. Двері зачинено. Але з того боку хтось є, хтось там переминається з ноги на ногу, дихає теплим паром крізь розтріскані двері. Переминається, але не відчиняє. Як же все це набридло, злиться Паша невідомо на кого, цілий день тягатись під дощем, щось комусь пояснювати, когось чомусь боятися. Дістало.

— Відчиніть, — каже він командним тоном, несподівано для себе.

— Хто це? — запитує жіночий голос. Переляканий, але все одно твердий. Зрозуміло, треба буде — ляже під танк, а не впустить.

— Я за Сашою, — пояснює Паша, — за племінником.

Двері прочиняються. За дверима стоїть Ніна, директорка, років тридцяти, з гострим носом, уважними очима, сухенька, хвороблива, незадоволена всім. У в’язаних теплих гетрах, чорному светрі, сірій, теж в’язаній, жилетці. На сіру ворону схожа. Пашу знає давно, тому не дивується.

— Павле Івановичу? — каже незадоволено. — Ви?

— Я за Сашою, — пояснює Паша.

— Ви самі?

— Шо? — не розуміє Паша.

— Без військових? — уточнює Ніна. — Нікого не привели?

— А, ні, — відповідає Паша. — Сам.

— Проходьте, — просто каже Ніна й робить крок назад.

Пропускає Пашу, зачиняє двері на замок, кивком показує йти за нею. У стіні, за баскетбольним кошиком, — дірка від міни, у дірку влітають і вилітають протяги. Вздовж стін стоять громіздкі пластикові пляшки з водою.

— Води давно немає, — пояснює Ніна, не зупиняючись, — світло з’являється зранку, на годину-дві. Чому ви не подзвонили, не попередили?

— Зв’язку немає, — відповідає Паша.

— Серйозно? — дивується Ніна. — У нас є.

— Ви на горі, — пояснює Паша. — Як тут загалом? — питає. — Стріляють?

— Останні пару днів — ні. Перед цим у спортзал влетіло. Диму було на ціле місто. Всі, мабуть, думають, що ми тут згоріли.

— А Саша де? Спить?

— Спить? — перепитує Ніна, зупинившись. — Пал Іванич, вони тут давно не сплять. Хіба що вдень, — додає, — коли не так страшно.

Виходять зі спортзалу, йдуть темним коридором. Ніна вмикає важкий водійський ліхтарик, підсвічує собі. Вікна на першому поверсі завішані ковдрами й агітаційними плакатами, здертими зі стін. Холодно й вогко. Квіти перемерзли. У коридорі натоптано: підлогу мити, схоже, немає чим. А так — нормальний навчальний заклад. Методичні малюнки, флора та фауна рідного краю. Паша встигає розгледіти вовчі силуети в глибоких снігах, листя папороті, що виростає з каміння. Папороть, думає він, до чого тут папороть? Фанерні щити із запилюженою державною символікою. Казкові персонажі на стінах, схожі на випускників-відмінників. У повітрі пахне горілим.

— Продукти в нас поки що є, — пояснює Ніна. — Тільки готуємо на вогні. Як на пікніку, — додає. — Да, і ось, подивіться. Вам буде цікаво.

Двері останнього кабінету приставлені до стіни. На дверях табличка: «Бібліотека». Паша зазирає всередину. Вікно вивалене вибухом, дах просів. Книги лежать посеред кімнати великою мокрою купою. Лежать, псуються, як продукти на сонці.

— Добре, що діти читати не люблять, — говорить Ніна. — Коли прилетіло, тут нікого не було. Всі на кухні сиділи.

— З викладачів хтось лишився? — питає Паша знічено.

— Фізрук, — відповідає Ніна. — Валєра. І я. Інші розбіглися. І діти теж: хто міг — розбігся. Місцеві приносять харчі, з водою раніше допомагали. Тепер не приходять — бояться.

— Є чого.

— Так.

Вони спускаються сходами вниз, потрапляють у довгий глухий коридор. На стінах — старі радянські таблички з цивільної оборони. Підлогою розкидані протигази, схожі на голови мурахоїдів. Тут тепліше й затишніше. Ось лише на стінах забагато малюнків із ядерними вибухами.

— Пощастило, — каже Ніна. — Цей підвал будували як бомбосховище. На випадок третьої світової. Спеціально для нас.

Зазирають у перший бокс. Саша тут? — тихо питає Ніна, вимкнувши ліхтар, аби нікого не розбудити. Але ніхто й справді не спить. Зусібіч відразу ж доносяться тихі голоси. Він у третьому, говорить нарешті голос. Дівчинка, відзначає Паша. Сидів тут, говорить невидима йому дівчинка, почав нас лякати. Ми його вигнали.

— Угу, — відповідає на це Ніна. — А тут його дядя прийшов. Пал Іванич.

І світить Паші ліхтариком просто в обличчя.

— Заберіть його від нас, — просить із темряви дівчинка. — Він нас лякає.

— Заберу-заберу, — знічено обіцяє Паша.

Виходять, причиняють двері, йдуть до третього боксу.

Двері виявляються зачиненими зсередини. Чорт, тихо лається Ніна й починає делікатно стукати у важкі залізні двері, за якими, очевидно, можна пересидіти третю світову.

— Саш, — просить Ніна, — відчиняй.

— Важко з ним? — питає Паша, аби якось її підтримати.

— З усіма важко, — відповідає Ніна. — І з ним теж. Саш, до тебе тут дядя прийшов. Дядя Паша, — додає вона, щоб не було жодних сумнівів.

Спочатку ніхто не озивається. Потім двері важко двигтять, прочиняються. На порозі стоїть Саня — у спортивних трусах, теплому светрі, з бейсбольною биткою в руках. Підріс, відзначає Паша.

— Пашка? — питає здивовано.

— Тренуєшся? — питанням на питання відповідає Паша. — Звідки це в тебе? — показує на битку.

— Місцеві принесли, — пояснює Ніна. — Ось він і забрав. Саш, — звертається до малого, — я ж просила не зачинятись.

— Ти шо тут робиш? — ігноруючи її, питає Саша.

— Я за тобою, — каже Паша.

— А, — погоджується з ним Саша. — Давно пора.

Розвертається, іде в кімнату.

— Я вам зараз спальник принесу, — втомлено каже Ніна, лишаючи його віч-на-віч із племінником. — Переночуєте й ідіть.

— І підемо, — говорить Паша на це. — І підемо.

І заходить до боксу. Темний сухий підвал, уздовж стін тягнуться труби. Бетонна долівка, бетонна стеля. Навіть після ядерної атаки можна жити. Ось тільки недовго й безрадісно. В кутку малий намостив собі гніздо: кинув на долівку каремати, згори — ватяну ковдру, на неї — спальник. Кілька подушок, каструлі, тарілки, пляшки, недогризена мівіна. Книжки. Паша підходить, розглядає. Майн Рід, Конан Дойл. Все з бібліотечними штампами. На Майн Ріді — пачка сигарет, із фільтром. Паша здивовано дивиться на сигарети, малий перехоплює його погляд, навіть смикається, аби пачку прибрати, але стримується, незалежно оглядає Пашу,