Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

їй дивитися. Пан відхилився назад і розглядав картину з сумовитою строгістю. Це був знавець: у нього була орденська стрічка на лацкані.

— От-от-от! — озвався він, хитаючи головою. — Мені це не дуже до смаку! Їй богу, він приймає себе за Христа. Й ще цей чорний янгол, он там, за ним, ні, це несерйозно.

Дама засміялася.

— О господи! Справді, — мовила вона ніжним мелодійним голосом, — цей янгол надто літературний, зрештою, як і все тут.

— Не люблю Ґоґена, коли він думає, — глибокодумно мовив пан. — Справжній Ґоґен — це Ґоґен, що прикрашає.

Він дивився на Ґоґена ляльковими очима, сухий і тендітний у своєму костюмі з сірої фланелі перед цим великим оголеним тілом. Матьє почув якесь дивне квоктання і обернувся: Івіш душилася від реготу, вона благально глянула на нього, кусаючи губи. «Вона не гнівається на мене», зрадівши, подумав Матьє. Він узяв Івіш за руку і довів її, зігнуту від сміху, до шкіряного фотеля посеред зали. Регочучи, Івіш упала в нього; коси геть затулили її обличчя.

— Пречудово! — голосно сказала вона. — Як це він сказав — «Не люблю Ґоґена, коли він думає»? А жінка! Та вони ж мов дві краплі води.

Той пан зі своєю дамою трималися дуже прямо: здавалося, вони запитують поглядом одне в одного, яку ж ухвалу прийняти.

— В сусідній залі є інші картини, — несміло мовив Матьє.

Івіш перестала реготатися.

— Ні, — понуро відказала вона, — тепер тут все вже не так: ці люди…

— Ви хочете піти звідси?

— Так буде краще, від усіх цих картин у мене знову болить голова. Треба трохи прогулятися надворі.

Вона підвелася. Матьє рушив за нею, з жалем зиркнувши на велику картину, що висіла на лівій стіні: йому хотілося показати її Івіш. Дві жінки топтали босоніж рожеву траву. На одній був каптур, це була чаклунка. Друга простягла руку з пророчим спокоєм. Вони геть не були живими. Здавалося, їх застукали під час перетворення у предмети.

Вулиця надворі палала; в Матьє було таке відчуття, наче він іде через вогонь.

— Івіш, — мимоволі промовив він.

Івіш скорчила ґримасу і підняла руки до очей.

— Очі немов би шпилькою хтось коле. О, — люто вигукнула вона, — як же я ненавиджу літо!

Вони ступнули кілька кроків. Івіш простувала хиткою ходою, вона все ще притискала долоні до очей.

— Обережно, — сказав Матьє, — хідник закінчується.

Івіш хутко опустила руки, й Матьє побачив її бліді вирячені очі. Вони мовчки перетнули вулицю.

— Не можна робити їх публічними, — раптом сказала Івіш.

— Виставки, ви хочте сказати? — зачудовано поспитав Матьє.

— Еге ж.

— Якби вони не були публічними, — він спробував знову говорити веселим фамільярним тоном, до якого вони обоє звикли, — то, питається, як би ми на них потрапили?

— Ну що ж, то ми й не пішли б, — сухо відказала Івіш. Вони замовкли. Матьє подумав: «Вона ще сердита на мене». І нараз його пройняла нестерпна певність: «Вона хоче піти. Тільки про це і думає. Мабуть, вона шукає зараз привід, аби ввічливо попрощатися, і як тільки знайде, то відразу ж і покине мене. Не хочу, щоб Івіш ішла від мене», з тривогою подумав він.

— У вас є якісь невідкладні справи? — поспитався він.

— Коли?

— Зараз.

— Ні, жодних.

— Якщо ви хочете прогулятися, то я подумав… Вам не важко буде провести мене до Даніеля на вулицю Монмартр? Ми могли б попрощатися біля його під'їзду і, якщо дозволите, то я оплатив би вам таксі до гуртожитку.

— Як хочте, тільки я не вертаюся в гуртожиток. Я піду до Бориса.

«Вона залишається». Це не означало, що вона йому пробачила. Івіш страшенно боялася покидати місця і людей, навіть якщо вона їх ненавиділа, тому що майбутнє її лякало. З невдоволеною байдужністю вона віддавалася найнеприємнішим ситуаціям і врешті-решт знаходила в них перепочинок. І все ж таки Матьє був задоволений: поки вона з ним, він не дасть їй думати. Якщо він буде ввесь час балакати, нав'язувати їй себе, то, мабуть, зможе відстрочити вибух лютих і насмішкуватих думок, що вже зароджуються в її голові. Треба говорити, негайно говорити, про що завгодно. Та Матьє не знаходив теми для розмови. Нарешті він ніяково запитав:

— То вам сподобалися картини?

Івіш стенула плечима.

— Звичайно.

Матьє хотів було втерти чоло, та не наважився. «За годину, коли вона буде вільна, то, звісно ж, засудить мене, а я не зможу себе захистити. Не можна, щоб вона пішла просто так, — вирішив він. — Треба порозумітися з нею».

Він обернувся до неї, та побачив її розгублений погляд, і слова застряли йому в горлі.

— Гадаєте, він був божевільний? — раптом запитала вона.

— Ґоґен? Хтозна. Ви маєте на увазі автопортрет?

— Його очі. І ще оті чорні подоби за ним, вони мов шепіт.

З якимсь жалем вона додала:

— Він був гарний.

— Ти ба, — здивувався Матьє, — мені таке ніколи не спадало на думку.

Івіш говорила про славетних небіжчиків у такій манері, яка його трохи приголомшувала: для неї не існувало ніякого зв'язку поміж великими мистцями і їхніми творіннями; картини були речами, прегарними чуттєвим речами, якими їй хотілося володіти; їй здавалося, ніби вони існували завжди; мистці були для неї такими ж людьми, як і всі інші: вона не вважала заслугою їхні творіння і не поважала їх. Вона допитувалася, чи були вони веселі, привабливі, чи були в них коханки; якось Матьє поцікавився, чи подобаються їй полотна Тулуз-Лотрека, й вона відказала: «Який жах, він був такий потворний!» Матьє почувався так, наче це його особисто образили.

— Так, він був гарний, — переконано повторила Івіш.

Матьє стенув плечима. Зі студентів Сорбонни, нікчемних і свіжих, мов дівулі, Івіш могла не зводити очей, скільки їй хотілося. Матьє навіть замилувався її чарівливістю, коли вона довго розглядала хлопчину із сиротинця, якого супроводжували дві черниці, а потім із трохи заклопотаною поважністю мовила: «Мені здається, ніби я стаю гомосексуалісткою». Вона й жінок могла вважати вродливими. Та не Ґоґена. Не цього літнього чоловіка, що створив для неї картини, які вона полюбила.

— Та воно так, — сказав він, — але я не вважаю його симпатичним.

Івіш скорчила зневажливу ґримасу і замовкла.

— Що з вами, Івіш, — похопився Матьє, — вам не до вподоби, що я не вважаю його симпатичним?

— Ні, та мені цікаво, чому ви це сказали.

— Та просто так. Бо таке моє враження: через отой гордовитий вираз очі в нього, немов у вареної рибини.

Івіш знову почала перебирати пасма своїх кіс, її лице набрало виразу дурнуватої упертости.

— В нього шляхетний