Читати книгу - "Знахар"

такої рослини не знає, наказав йому забиратися геть. Він прогнав його із задоволенням, бо що більше знахарів оселялося в околиці, то гірше йшли справи в аптеці. Успіх, яким користувався знахар із поблизького млина, був як сіль в оці й для місцевого лікаря, доктора Павлицького, і для аптекаря. А розголос був занадто великий, щоб не позбавляти їх обох пацієнтів навіть із містечка.

Коли під час березневої повені люди почали частіше хворіти, а в доктора Павлицького пацієнтів не прибувало, він, порадившись із аптекарем, вирішив діяти. Звернувся з розлогим листом до старости й повітового лікаря, поскаржившись на пошесть знахарів і прохаючи владу втрутитись. Проте службовий процес ішов повільно й відповіді не було. Тим часом стався випадок, який страшенно розгнівав доктора Павлицького. Якогось дня по нього прислали бричку з Ключева. Тамтешній дідич, пан Киякович, страждав від каменів у нирках і часто викликав лікаря, по якого присилали зазвичай рано-вранці. Це було наслідком звичних причин. Пан Киякович вечорами запрошував сусідів на бриджа, не міг утриматися й не перехилити кілька чарок, тож уночі неминуче ставався напад, а на світанку кучер Ігнацій вирушав парою найпрудкіших коней по пана доктора.

Цього разу він з’явився лише пополудні. Тож доктор Павлицький, умостившись у бричці, почав допитуватися, у чому справа. Добродушний Ігнацій, вочевидь не усвідомлюючи, що й кому розповідає, а може, бажаючи дошкулити докторові, який завжди забував дати йому на чай, усе щиросердно розповів. Виявилося, що його, як завжди, послали на світанку, але не по пана доктора, а по цього знахаря, Антонія Косибу, що оселився в Мельника біля містечка.

— Як це? — не повірив доктор. — Вас посилали по знахаря?

— По знахаря.

— Видко, панові Кияковичеві на той світ закортіло.

— Та не дуже йому кортить. Кажуть люди, що той знахар, як когось лікує, то усе мов рукою знімає.

Лікар вибухнув:

— Яка неосвіченість! Яка темрява! Невже ви не розумієте, що звичайний дурень, котрий не лише про медицину, а й про анатомію не може мати жодного поняття — це загроза для людського життя?

— Та я розумію, — буркнув кучер.

— Я вам зараз поясню. Припустімо, що у вас захворів найкращий кінь. До кого ви підете? До ветеринара, чи до першого-ліпшого бовдура, що не відрізнить, де в коня хвіст, а де грива?

Ігнацій засміявся.

— Хто б це не відрізнив… А чого б це я до того призвів, щоб у мене кінь захворів? Якщо про коня дбати, а кінь добрий, то нащо ж доводити до хвороби, бодай не зурочити.

Доктор Павлицький махнув рукою, та вже за хвилину озвався знову:

— Але бачите, ви самі виявилися досить розсудливі, щоб не їздити по того знахаря, а по мене.

— А що було робити? Якби я з порожньою бричкою приїхав, то пан дідич дав би мені по пиці. Тож я поміркував собі й думаю: як той не хоче, то поїду по пана доктора.

— Хто не хоче?

— А отой… знахар Мельників.

— Як це не хоче?

— Бо не хоче. Я, каже, не маю часу до ваших панів їздити. Хіба не бачиш, скільки людей хворих чекає? Каже так, а я дивлюся, справді, людей купа. Мов на базарі в четвер. То я йому й кажу, мовляв, дідич тобі більше заплатить, ніж усі вони разом, тільки, звісно, поможи. То він і каже, мовляв, як дідич хворий, то нехай приїде, як інші. А грошей мені не треба… Що було робити? Завернув коні та й годі. Я ж і сам знаю, що він грошей не бере.

— Але харчі бере, — вигукнув Павлицький.

— Ні, харчів теж не бере! Хіба що, масло, яйця чи ковбасу. Він щира душа.

Лікар зціпив щелепи. Прибувши до маєтку, навіть не дорікав панові Кияковичу, та на зворотній дорозі наказав Ігнацієві заїхати до млина.

Перед млином, точніше, на подвір’ї біля прибудови стояло кільканадцять возів. Випряжені коні байдуже скубли траву. На возах лежали недужі. Семеро чи й восьмеро селян сиділи на колодах під хлівом і курили цигарки.

— Де цей… знахар? — загукав доктор Павлицький.

Один із чоловіків підвівся й показав рукою на двері.

— А в хаті, паночку!

Лікар зістрибнув із брички й штовхнув двері. Уже в сінях у ніздрі вдарив сопух юхтової шкіри, дьогтю й квашеної капусти. У хаті панувала страшенна задуха. Купи мотлоху й бруд, що вкривав підлогу, шибки у вікнах і всі речі… Усе, як і передбачав лікар. Під стіною на лаві сиділа баба з виразними ознаками жовтухи. Здоровенний, кремезний бородань із сивуватим волоссям стояв, схилившись над столом, і змішував якісь сухі трави на брудній шматині.

— Це ви знахар? — гостро запитав доктор Павлицький.

— Я у млині наймит, — відказав коротко Антоній, кинувши непривітний погляд на прибулого.

— Але насмілюєтеся лікувати! Людей отруюєте! Вам відомо, що це загрожує ув’язненням?!

— Чого вам треба і хто ви такий? — спокійно запитав знахар.

— Я лікар, доктор медицини. І не сподівайтеся, що я спокійно дивитимусь, як ви тут людей труїте.

Знахар упорався із травами, зав’язав їх у вузлика і, простягаючи його жінці, пояснив:

— Дві дрібки на кварту води, як я вже казав. Пити гарячим. Натщесерце половину вранці й увечері половину. Зрозуміла?

— Зрозуміла.

— Ну, з Богом.

Баба подякувала і, постогнуючи, вийшла. Знахар сів на лаві й звернувся до лікаря:

— А кого ж це я отруїв, пане?

— Усіх труїте!

— Неправда, пане. Жоден з них не помер.

— Не помер? Але помре! Ви поступово отруюєте їхні організми. Це злочин! Розумієте? Злочин! І я цього не допущу! Я не маю права спокійно на це дивитися. У такому бруді, у такому смороді! Лише на ваших руках більше мікробів, ніж в інфекційній лікарні!

Він роззирнувся з неприхованою огидою.

— Запам’ятайте, що я вам кажу: якщо не припините своєї злочинної практики, вас посадять до в’язниці!

Знахар ледь помітно знизав плечима.

— Немає на те ради! Я нічого поганого не роблю. А в’язниця? Що ж, у в’язниці теж люди живуть, не собаки. А ви на мене, пане докторе, не гнівайтеся.

— Я вас попередив! І раджу припинити. Раджу!

Погрозив йому пальцем і вийшов. З насолодою вдихнув свіже повітря. Ігнацій з козлів кинув на нього сповнений іронії погляд. Доктор Павлицький уже сів до брички, коли на порозі млина побачив Василя, свого колишнього пацієнта. Василь вочевидь чекав на нього, бо вклонився й підійшов до брички.

— Добридень вам, пане докторе.

Він ішов упевненими кроками й стояв прямо. Стояв і дивився просто в очі лікареві.

— От бачите, пане докторе, я видужав, — гордовито сказав він. — Слава Богу,