Читати книгу - "Знахар"

видужав. Антоній вилікував. А ви, пане докторе, казали, що немає жодної надії. На все життя хотіли мене калікою залишити.

— Яким же чином він вас вилікував? — вже не приховуючи свого гніву, запитав лікар.

— Ну, бо він відразу збагнув, що кістки погано були поскладаю. То він їх поламав і знову склав. Тепер я навіть танцювати можу.

— Ну… ну, то вітаю, — буркнув доктор і гукнув до кучера. — Поїхали!

Усю дорогу його терзали лихі думки. Коли приїхав додому, було вже по обіді, проте родина повернулася до столу, щоб він не їв на самоті. Доктор швидко ковтав захололу печеню, намагаючись не показувати, що йому не смакує. Стара Марцися, котра тридцять років тому вчила його ходити, знічено метушилася. Батько сумовито позирав на газету, яку почала йому читати Каміла. Три тижні тому він розбив свої окуляри, а на нові грошей не було. Камілька була вбрана в поруділу сукню, у якій дівчина виглядала жалюгідною й старшою, ніж насправді, мати силкувалася за усмішкою приховати страдницький вираз, який уже не полишав її обличчя. Місяць грязевих ванн повернув би їй здоров’я надовго.

«Боже, Боже, — міркував доктор Павлицький, доїдаючи компот із розварених яблук. — Я ж так їх люблю, ладен усе для них зробити, але дивитися щодня, щогодини на їхню вбогість, це для мене занадто».

Йому здавалося, що кожен їхній жест, кожне слово, кожен куток їхнього вбогого помешкання сповнені гірких докорів на його адресу. Скільки сподівань вони пов’язували з його майбутнім, з практикою, прибутками. Натомість вони вже понад рік сидять у цій дірі, і грошей ледве стає на скромне життя. Якби ж він міг звідси вирватися! Він не боявся роботи. Ладен був поїхати навіть до Африки чи до Гренландії. Але ж вони тут усі померли б від голоду. Він відчував, був упевнений, що у світі на нього чекав би успіх, кар’єра, гроші, проте знав, що він ніколи не наважиться зробити рішучий крок. Павлицький був рабом своїх почуттів, щирих і глибоких. Ці почуття прикували його до родини, до батьків, сестри, навіть до старої Марцисі, прикували немов ланцюги, прикували до маленького дерев’яного будиночка в невеличкому вбогому містечку… Що більше він занурювався в трясовину цього безнадійного животіння, то старанніше уникав можливості поділитися своїм розпачем з рідними. Він був такий вдячний їм, що й вони ніяк не виявляли свого розчарування. І все-таки йому ставало боляче від їхніх думок, які напевне в них виникали. Ці думки незбагненним чином просякали все в цьому домі, сповнювали повітря безмежним смутком, якого не могли прогнати найкраще вдаваний сміх, найгучніші вирази задоволення.

— Був я у цього знахаря, — озвався Павлицький. — Сказав йому правду й порадив, аби він вчасно зупинився із цією своєю практикою.

— А це правда, — запитала Камілька, — що в нього стільки пацієнтів?

— Стільки? — засміявся доктор. — Якби в мене була десята частина того, якби…

Він не договорив і прикусив губу.

Мати швидко, дуже швидко заговорила про кицьку Басю, яка десь поділася, про те, що в середу іменини в Козлицьких, про священникову корову, котра дає на диво багато молока.

Проте Павлицький цього не чув. Щось у ньому закипало, кров шумувала в скронях. Він раптом рвучко відштовхнув від себе недопиту склянку чаю і схопився на ноги.

— А знаєте, чому в нього більше пацієнтів? — вигукнув він. — Знаєте?..

Зустрівся з їхніми переляканими очима, проте вже не міг зупинитися.

— Бо він уміє лікувати, а я не вмію!

— Юреку! — зойкнула мати.

— Так! Так! Не вмію!

— Що ти таке кажеш?

— Пам’ятаєте того мельничука, що ноги мав поламані? Пам’ятаєте?.. Так-от я йому погано їх поскладав. Авжеж, погано. Я не зміг цього зробити, а цей знахар зробив!

Батько поклав йому руку на плече.

— Заспокойся, Юреку. Це твоїх вмінь жодним чином не применшує. Ти не хірург, а терапевт, і не зобов’язаний розумітися на… чужій спеціальності.

Доктор Павлицький засміявся.

— Звичайно! Звичайно! Я не хірург! Але цей знахар теж ні, хай йому дідько. Він селюк! Звичайнісінький наймит у мельника! Та з мене годі! Мені однаково! Я не дам себе заморити голодом! От побачите! Побачите, що і я вмію боротися!

І вийшов, грюкнувши дверима.

Розділ VIII

У містечку Радолишки, там, де вузенька вуличка, що носить імення Наполеона, збігає до Другої Ринкової площі, названої площею Незалежності, стоїть двоповерховий будиночок із червоної цегли, а в ньому на першому поверсі розташовані чотири крамнички. Найбільша з них і найкраща, наріжна — власність пані Михалини Шкопкової. У крамничці можна купити канцелярські товари, поштові й гербові марки, нитки, стрічки, ґудзики, словом, галантерею, а також тютюн та цигарки.

Щоразу, приходячи до Радолишок, Антоній Косиба саме в крамничці пані Шкопкової купував тютюн, цигаркові гільзи й сірники, а ще шовкові нитки.

Сама пані Шкопкова рідко бувала в крамниці. Найчастіше в четвер, бо то ж базарний день. Зазвичай удома в неї було повно роботи із чотирма дітьми й чималим господарством. У крамниці їй допомагала молода дівчина, сирота, що за кімнату, харчі й десять злотих на місяць виконувала обов’язки продавчині чесно й сумлінно.

Пані Шкопкова була здатна оцінити й інші її преваги, передусім те, що Марисю любили покупці. Любили, бо вона з кожним була ввічлива, усміхнена, щира, до того ж, дівчина була вродлива. Ніде правди діти, не один покупець навмисне заходив до крамниці пані Шкопкової, аби погомоніти з Марисею, пожартувати й позалицятися до неї. Пан провізор з аптеки, секретар гміни, ксьондзів небіж, тутешні поміщики, інженери з фабрики — жоден не проминув нагоди, аби заскочити по пачку цигарок чи листівки.

— А ти, Маринько, дивись, — казала пані Шкопкова. — На першого-ліпшого чи там на жонатого уваги не звертай, та вже як трапиться відповідний мужчина, що тебе вподобає, ти з ним балакай мудро. За такого й заміж можна вийти.

Марися сміялася.

— У мене ще є час.

— Часу нам, жінкам, у цих справах завжди мало. А тобі вже, певне, невдовзі двадцять мине. От і час! Я у твоєму віці вже трирічного сина мала. От лише ким-небудь не переймайся та й зависоко не злітай, бо попечешся. Я тобі напевне кажу! Приміром, отим паничем на мотоциклі! Їздити він їздить, але женитися з тобою навіть не подумає. Я таких добре знаю! Знаю! Очі закотить, за ручку вхопить, позітхає, а потім… гріх тяжкий! Не шукай собі лиха.

— Та що це ви таке кажете! — сміялася Марися. — Мені й на думку таке не спадало.

— Ну, ну! Його батько — великий пан. Власник маєтку й фабрики. Сина з