Читати книгу - "Знак Зорро"

копит по твердій дорозі.

Сеньйор Зорро налетів на другого солдата, схрестив з ним шпаги і поскакав далі. Він стрімко обігнув наступний поворот, і його кінь злегка вдарив третього і вибив його з сідла. Зорро замахнувся на четвертого, але не поцілив у нього і був радий, що удар молодця у відповідь минув його.

Тепер перед ним була пряма полотнина дороги, засіяна ворогами. Як божевільний, нісся він крізь їхній стрій, рубаючись направо і наліво. Сержант Гонзалес, що знаходився далеко позаду через утому свого скакуна, зрозумів, що відбувається, і загримав на своїх людей, але тієї ж миті начебто блискавка вразила його коня і вибила його із сідла.

І от сеньйор Зорро пронісся і зник, а солдати знову взялися переслідувати його із сержантом, що сипав прокльонами.

Тепер розбійник поїхав повільніше, тому що міг дотримувати дистанцію, доїхав до найближчої перехресної стежини і повернув на неї. Озирнувшись назад, він побачив, що його переслідувачі розсипалися по горі, гублячись у віддаленні.

— Це був чудовий трюк, — сказав своєму коню сеньйор Зорро, — але ми не можемо повторювати його часто.

Він проїхав біля гасієнди одного з друзів губернатора, і йому спало на думку, що Гонзалес може зупинитися тут і одержати свіжих коней для себе і своїх людей. І він не помилився. Кавалеристи кинулися по проїзній дорозі, і собаки вітали їх гавкотом. Хазяїн гасієнди з’явився в дверях, високо тримаючи над головою канделябр.

— Ми переслідуємо сеньйора Зорро, — вигукнув Гонзалес. — Ім’ям губернатора, вимагаємо свіжих коней!

Були покликані слуги, і Гонзалес зі своїми людьми поспішив у стайню. Там стояли чудові коні, майже такі ж гарні й бадьорі, як і кінь розбійника. Кавалеристи швидко зняли сідла і вуздечки зі своїх змучених тварин, осідлали свіжих і знову ринулися стежиною, продовжуючи погоню. Сеньйор Зорро виграв значну відстань, але через те, що можна було їхати лише цією єдиною стежиною, вони могли наздогнати його.

На відстані трьох миль на вершині невеликої гори знаходилася гасієнда, подарована місії Сан-Габріель одним кабальєро, що помер, не залишивши після себе спадкоємців. Губернатор погрожував узяти її в державне користування, але дотепер не зробив цього, бо францисканці в Саїї-Габріель славилися умінням рішуче захищати свою власність.

Ця гасієнда була під опікою якогось ченця Філіпа, члена ордена, людини похилого віку. Під його керуванням неофіти зробили маєток прибутковим, розводячи худобу і посилаючи до крамниць велику кількість шкур, сала, меду, фруктів, а також вина.

Гонзалес знав, що стежина, якою вони їхали, вела до цієї гасієнди і що саме за нею була інша стежина. Остання розділялася, і одна її частина вела до Сан-Габріель, а інша поверталася більш довгою дорогою до Реіна де Лос-Анджелес.

Якщо сеньйорові Зорро вдасться минути гасієнду, то-ясно, що він поїде стежиною, яка веде до села, тому що, якби він хотів направитися до Сан-Габріель, він продовжував би їхати прямо по шосе замість того, щоб скакати назад крізь лави кавалеристів, ризикуючи життям.

Але він сумнівався, чи мине Зорро цю гасієнду, тому що було відомо, що розбійник круто обходився з тими, хто переслідував ченців, і можна було думати, що кожний францисканець має дружні почуття до Зорро і допоможе йому.

Кавалеристи наблизилися до гасієнди, але не побачили в ній вогнів. Гонзалес зупинив свій загін там, де починалася проїзна дорога, і марно прислухався. Він скочив з коня, оглянув курну дорогу, але не міг сказати, чи проїхав тут недавно вершник до будинку, чи ні.

Він швидко віддав накази, і загін розділився таким чином, що половина людей залишилася із сержантом, а інша розсипалася, щоб оточити будинок, обшукати хатини тубільців і заглянути у великі сараї.

Потім сержант Гонзалес у супроводі половини своїх людей поїхав прямо дорогою, змусив коня піднятися сходинками веранди на знак того, що він занадто мало поважає це місце, і руків’ям шпаги постукав у двері.

Розділ XVII

СЕРЖАНТ ГОНЗАЛЕС ЗУСТРІЧАЄ ДРУГА

Негайно ж у вікнах з’явилося світло, і через якийсь час двері відчинилися. Брат Філіп стояв на порозі, прикриваючи рукою свічку, — людина-велетень, якій перевалило за шостий десяток, але яка свого часу відігравала значну роль.

— Що означає весь цей гамір? — запитав він низьким голосом, — і чому ви, син зла, в’їхали верхи на мою веранду?

— Ми полюємо на прекрасного сеньйора Зорро, брате, на ту людину, яку називають “Прокляття Капістрано”, — відповів Гонзалес.

— І ви думаєте знайти його в цьому бідному будинку?

— Траплялися і більш дивні речі. Відповідайте мені, брате. Чи чули ви недавно чвал вершника, що проїхав?

— Ні, не чув.

— І сеньйор Зорро не зробив вам щойно візиту?

— Я не знаю людину, про яку ви говорите.

— Але ви, звичайно, чули про нього?

— Я чув, що він допомагає пригнобленим та карає тих, хто чинить святотатства і що він б’є тих скотів, які б’ють індіанців.

— Ви хоробрі на словах, чернече!

— Це мій звичай — говорити правду, солдате!

— Ви матимете неприємності з владою, францисканцю.

— Я не боюся політиканів, солдате.

— Мені не подобається тон вашої розмови, брате. Я вже майже готовий злізти і дати вам спробувати мого батога.

— Сеньйоре! — крикнув брат Філіп. — Зняти б з моїх пліч десяток років, і я міг би скинути вас у болото.

— Це спірне питання! Проте перейдемо до мети мого відвідування. Ви не бачили біса в масці, що відомий на ім’я сеньйора Зорро?

— Я не бачив його, солдате.

— Мої люди обшукають будинок.

— Ви обвинувачуєте мене в неправді? — скрикнув брат Філіп.

— Мої люди повинні ж робити що-небудь, щоб згаяти час, тому нехай вони обшукають ваш будинок. Ви нічого не маєте такого, що хотіли б сховати?

— Знаючи, які в мене гості, добре було б приховати пляшки з вином.

Сержант Гонзалес зняв рукавички, сховав свою шпагу і пройшов у будинок в супроводі солдатів, у той час як брат Філіп протестував проти вторгнення.

З кушетки в далекому кутку кімнати підвівся чоловік, що вступив в коло світла від канделябра.

— Клянуся власними очима, це мій друг! — скрикнув він.

— Дон Дієго! Ви тут? — задихнувся Гонзалес.

— Я був у моїй гасієнді для перегляду справ і приїхав сюди, щоб переночувати у брата Філіпа, що знає мене з дитинства. Неспокійні нині часи; я думав, що тут, принаймні в цій гасієнді, розташованій трохи осторонь від дороги і яка перебуває під опікою ченця, я можу тимчасово відпочити в тиші, не чуючи про насильства і кровопролиття. Але виходить, що я не можу зробити цього. Хіба немає в цій країні місця, де людина