Читати книгу - "Знаменитий детектив Блюмквіст"

робити, коли знаєш, що хтось злочинець, а доказів немає. Виходить, Калле Блюмквіст якимось робом напав на слід злодіїв, що вкрали коштовності!

— Мені здається, що найкраще негайно ж піти й розпитатися про все самого Калле, — сказав поліцай Б'єрк.

— Мабуть, так, і якнайшвидше, — погодився комісар.

— Велика вулиця, чотирнадцять! — сказав поліцай кримінальної поліції і сів за кермо.

І машина рушила.

Червоні Троянди страшенно нудилися. Що це за нова мода в Білих Троянд підписати мир, коли війна так цікаво почалася! Подумати тільки, доброї вільно відмовитися від такої розваги!

— Я гадаю, що нам треба піти й трохи поображати їх, — запропонував Сікстен. — Може, вони нарозумляться.

Бенці й Йонте сподобалась така пропозиція: Проте у штабі Білих Троянд було тихо й порожньо

— Де їх чорти носять? — здивувався Йонте.

— Почекаймо їх, — сказав Сікстен. — Колись ж» вони мають повернутися. І Червоні Троянди влаштувалися собі на горищі. Там було багато старих часописів, що ними Білі Троянди розважалися в негоду; були також і шахи, і чудовий стіл для гри в пінг-понг. Одне слово, нудьгувати не доводилось.

— Гарний у них штаб, — позаздрив Бенка.

— Так, — сказав Сікстен. — Аби ж у нашому гаражі помістився такий великий стіл.

Вони грали в пінг-понг, спускалися мотузкою вниз, знову вилазили нею, роздивлялися в часописах комікси й нітрохи не переймались тим, що Білі Троянди красувалися своєю відсутністю.

Сікстен стояв у отворі, тримаючись за мотузку. «Он іде той Євин-Лоттин родич, як там його… ага, дядько Ейнар! Як же він поспішає!» — подумав хлопець. Ось він позирнув угору, помітив Сікстена й отетерів.

— Ти шукаєш Єву-Лотту? — за хвилю спитав дядько Ейнар.

— Так, — відповів Сікстен. — Ви не знаєте, де вона?

— Ні, не знаю.

— Шкода, — сказав Сікстен і з'їхав мотузкою вниз.

Дядько Ейнар засяяв. Сікстен знову поліз нагору.

— Ти лізеш іще? — спитав дядько Ейнар.

— Авжеж, — сказав Сікстен, спритно видряпуючись мотузкою. Відразу видно було, що в нього з фізкультури п'ятірка.

— Що ти там робитимеш? — поцікавився дядько Ейнар.

— Чекатиму на Єву-Лотту, — відповів Сікстен. Дядько Ейнар трохи походив у садку.

— Здається мені, — врешті гукнув він Сікстенові, — що Єва-Лотта з хлопцями подалася кудись на цілий день! Раніше як увечері вони не вернуться.

— Шкода, — сказав Сікстен і з'їхав донизу. Дядько Ейнар знову засяяв.

Сікстен поліз назад.

— Ти не чув, що я сказав? — Дядько Ейнар починав нервуватися. — Єви-Лотти не буде цілий день!

— Шкода, — мовив Сікстен. І поліз далі.

— Що ж ти там робитимеш? — спитав дядько Ейнар.

— Дивитимуся комікси, — відповів Сікстен. Дядько Ейнар уже не сяяв. Він знову нетерпляче походив трохи стежкою.

— Агов, ти, нагорі! — гукнув він за хвилю. — Хочеш заробити крону?

Сікстен висунув голову.

— Певне ж! А як?

— Побіжи до тютюнової крамнички на майдані й купи мені коробку цигарок!

— Залюбки, — сказав Сікстен і з'їхав мотузкою вниз.

Дядько Ейнар дав йому п'ять крон. Сікстен помчав щодуху. Тепер дядько Ейнар засяяв ще дужче.

Коли це з отвору висунув голову Бенка, симпатичний Бенка з русявим кучерявим чубом і кирпатим носом. У кого б стало духу лаятися, побачивши такого гарного хлопця? А от дядько Ейнар вилаявся, та ще й як!

За хвилю вернувся Сікстен. В одній руці він ніс великий пакунок. Віддавши дядькові Ейнарові цигарки, він гукнув своїм приятелям:

— Дивіться, хлопці! Я купив у Євиного-Лоттиного тата на цілу крону булочок, а він не скупий! Тепер ми маємо їжу і можемо сидіти цілий день, навіть додому не треба йти.

Дядько Ейнар вилаявся ще дужче й прудко пішов геть.

Червоні Троянди дивилися комікси, грали в пінг-понг, їли булочки, спускалися мотузкою й не журилися, що Білі Троянди красувалися своєю відсутністю.

— Вам не здається, що в того родича одної клепки бракує? — спитав Сікстен, коли дядько Ейнар уже вчетверте вигулькнув коло пекарні. — Чого він товчеться, наче курка з яйцем? Не може знайти собі якоїсь роботи?

Минали години. Червоні Троянди й далі грали в пінг-понг, роздивлялися комікси, спускалися мотузкою, їли булочки й зовсім не журилися, що Білі Троянди красувалися своєю відсутністю.

15

Всюди темно-темнісінько! Тільки часом через якусь щілину блисне промінь світла. Однак ліхтарик ще світить, хоч це добре. Як важко пробиратися тими переходами! Подекуди дорогу заступають великі камені, в підземеллі все липке, вогко й холодно. Як же тут перебути ніч? Багато ночей?

Андерс, Калле і Єва-Лотта тримаються за руки. Калле освітлює довгі кам'яні стіни, мокрі та плісняві.

— Як ті нещасні сиділи тут замкнені, — каже Єва-Лотта. — І, либонь, не один рік.

— Але їм хоч їсти давали, — бурчить Андерс. Однією булочкою дуже не наїсися, а він таки

добре зголоднів. Дома в нього десь тепер обідають.

— А в нас на обід нині битки! — зітхає Єва-Лотта.

Калле мовчить. Він лютий на самого себе за те, що взагалі захопився працею детектива. Сиділи б тепер собі дома на горищі, воювали б із Червоними Трояндами, їздили б на велосипеді, купалися б, їли б на обід битки. Хіба мало цікавого на світі!? А натомість вони спотикаються в темряві й навіть думати бояться, що їх чекає.

— Вже краще вернімося на давнє місце, — каже Єва-Лотта. — Чогось іншого, аніж ми вже бачили, однаково не буде. Всюди темно й неприємно.

— Хоч дойдімо цим переходом до кінця, — пропонує Андерс, — а тоді вернемось.

Єва-Лотта помилилася: принаймні не скрізь було те саме. Перехід скінчився сходами, а сходи звичайно з'єднують два поверхи.

То були вузенькі кручені східці з кам'яними приступками, стертими безліччю ніг.

Андерс, Калле і Єва-Лотта стоять принишклі: вони не вірять своїм очам. Калле освітлює східці ліхтариком. Тоді кидається вперед. Але східці кінчаються глухим кутом. Отже, ними не можна зайти в підземелля. І, звісно, вийти теж не можна. Калле вже ладен головою розбити дошки, щоб аж тріски полетіли.

— Ми мусимо вийти! Мусимо, кажу! — в нестямі кричить Андерс. — Я більше не можу! Він бере велику каменюку. Калле допомагає йому.

— Раз-два-три! — командує Андерс. Дерево тріщить. Ще раз!

— Побачиш, що ми вийдемо, Калле! — Андерс мало не плаче з натуги.

Востаннє, з усієї сили. Трах! Навсібіч летять тріски, їх не важко відкинути. Андерс висовує голову і аж вищить з радощів. Східці ведуть на перший поверх зруйнованого замку!

— Гайда за мною! — кличе він.

Калле і Єву-Лотту не треба просити. І ось уже вони всі троє милуються днем, сонцем, наче великим дивом. Єва-Лотта підбігає до вікна. Внизу розляглося містечко. Видно водогінну башту й церкву. А там, удалині, червоний дах їхньої пекарні. Єва-Лотта відвертається до стіни й вибухає голосним плачем.

«Ну