Читати книгу - "Anarchy in the UKR"

усім готуватися до зборів. Того літа ми під амністію не підпали.

Нас завантажили в машини і повезли в табори. Табори знаходились за містом, посеред поля, на території петеу, тут було ціле містечко, з тракторним парком, футбольним майданчиком, класами для занять, їдальнею і гуртожитками. На літо петеушників звідси виганяли, вони розходились степами і повертались лише у вересні. Гуртожитки стояли порожні, футбольний майданчик заростав травою, зтракторного парку колгоспники крали соляру. Нас привезли і викинули на асфальтований плац. Капітан Кобилко наказав усім селитись і, тьмяно блиснувши своїми великими окулярами, пішов у штаб.

Зі штабу він прийшов увечері піддатий, надалі він у такому стані весь час і перебував, це додавало йому особливого командирського куражу, а нам — додаткових проблем на наші задниці. В першу ж ніч ми відпиздили нашого однокласника. Він був відмінником, і в школі ми його в принципі поважали, але дивно, що потрапивши в такі неформатні умови, ми відразу ж втратили навіть рештки тієї людської подобизни, яку намагалися зберегти в мирних умовах. Ми побили однокласника, ми побили меблі в кімнаті й зупинятись на цьому не збирались. I тут з'явився капітан, похмільно оцінив ситуацію і вигнав нас усіх, крім побитого відмінника, ясна річ, на плац. Ну, що, ублюдки, сказав він проникливо, значить спати ми не хочемо? Добре, сказав він, хоча нічого доброго в цьому не було. Значить, будемо тренуватись у бойових умовах. Всім взяти протигази! Понуро ми пішли за протигазами. Капітан Кобилко стояв посеред плацу, рішучий і піддатий, врангелівський кашкет збився на бік і капітан від цього теж хилився вбік. Одягнути протигази, суки! сухим ліквідаторським голосом наказав він. Ми слухняно почали одягати. Вспишка справа! повідомив капітан, і ми повалились на асфальт. Відбій, задоволено сказав він, і ми почали підійматись. Вспишка справа! повторив він, і ми знову посипались на асфальт, дзвінко, як кульки з підшипників. Що вам сказати? Цей уйобок муштрував нас добру годину на темному нічному плацу, де не було нікого крім нього і нас, хіба що з вікна гуртожитку за нами перелякано спостерігав побитий нами однокласник.

Врешті капітан заспокоївся, ну що, запитав він, хочемо спати? Ми не відповіли — на нас були протигази. Добре, попустився капітан — біжимо двадцять разів довкола плацу, в протигазах, я сказав у протигазах! і можна йти спати. Ми побігли. Він стояв у центрі, а ми бігали довкола нього в протигазах, як бойові карфагенські слони. В якийсь момент я обламався і непомітно відкрутив трубку протигазу від фільтру. Дихати стало набагато легше.

Червень того року був теплий і сонячний. Ми щодня муштрувались на плацу, потім їли в їдальні смердючу кашу, вкінець зачморили нашого однокласника, по обіді знову муштрувались; ми витоптали траву на футбольному майданчику й навчились зливати з тракторів соляру, з тим щоби перепродувати її колгоспникам. На отримані гроші ми купували консерви й тютюн. О дев'ятій вечора була політінформація, ми дивились новини, після чого капітан заганяв нас у гуртожиток, а сам ішов у штаб бухатй. Він ще більше похудів і загубив десь свого кашкета. Одного разу він привіз нам справжнього гебешьика, для політвиховання. Гебешник нікому не сподобався — він понтувався, говорив про боротьбу з внутрішнім ворогом і замість зрозумілого нам америка еимовляв із якимось дурацьким прононсом — юнайтед стейтс. Капітану він теж не сподобався, капітан ставився до нього підкреслено холодно — мовляв, я під реактором смажився, а ти, підар, боровся тут із внутрішнім ворогом, юнайтед стейтс твою маму. Я вперше подивився на капітана з повагою.

Тієї ночі я стояв на вахті. Змінити мене мали за кілька годин, вранці. Раптом двері штабу відчинились і звідти вийшов капітан Кобилко. Стоїш? запитав він, підійшовши. Стою, сказав я, думаючи, що за хрін, що йому треба. Пішли, коротко сказав капітан і повернув до штабу. Я приречено побрів за ним. В штабі лежав упитий в димину гебешник. На столі стояв спирт. Капітан узяв алюмінієву кружку і налив. Тримай, простягнув мені, ти молодець. Давай пий. Я випив. Випив? спитав він, випив, відповів я, ну то йди звідси на хуй. Я пішов. Нормально, думаю, хороший мужик, капітан Кобилко, хоч і йобнутий.

В останній день зборів капітан повіз нас на полігон. Увага, сказав він, ублюдки, маєте кожен по калашу і по два ріжки бойових, блядь, патронів. Вперед. Ми попадали в траву і почали стріляти по мішенях, що стояли метрів за 50. Я цілився і намагався не витрачати патрони намарно. Капітан стояв наді мною і дивився в бінокль за моїми результатами. Непогано, крикнув він мені, непогано, а тепер давай чергою! Патронів шкода, відповів я йому, боюсь, що не попаду. Та ладно, капітан розпалився, давай, всади чергою, хулі ти! Я подивився на нього знизу — він стояв рішучий і заведений, кров бйла йому в голову, як сонце на пляжі, і я раптом зрозумів, чого він від мене хоче, мовчки перемкнув автомат з одиночного і запустив першу чергу. Давай! крикнув мені капітан, давай, вали! Я притис приклад до плеча і випустив рештки ріжка, вставив наступний і так само швидко його розстріляв. Я гатив no мішенях майже не цілячись, мені хотілось зробити йому приємне, я просто бив бойовими патронами по повітрю, по піску, по мішенях, вибиваючи свої сто зі ста, розстрілюючи всіх своїх підліткових привидів, котрі стояли переді мною в червневому повітрі, бив довгими чергами за кожен із втрачених на цих зборах днів, за всі свої образи й докори сумління, за свого, блядь, капітана, котрий стояв наді мною і зачаровано дивився на побиті кулями мішені. Навколо мене ріс густий молочай, птахи злякано кружляли в крейдяному небі, патрони закінчились, гільзи були гарячими, губи сухими, літо безкінечним.

90-й. Дахи.

Я схопився за гілку і підтягнувся вгору. Стовбур був холодний і жорсткий. Обхопивши його руками, я поліз. Схопився за наступну гілку, перекинув через неї ногу і знову підтягнуся. Рукою вже можна було дотягнутись до шифера. Я оберржно піднявся на гілці, відчуваючи, як вона прогинається під моїми ногами, прогинається, але витркмує, закинув лікті на шифер, ще раз підтягнувся і перекотився по пласкій поверхні. Обережно піднявся і рушив уперед, майже наосліп. Небо було в хмарах, зрештою, мені саме це й було потрібно. Головне не забути, що я не зовсім тверезий і що я на даху, що ступати потрібно обережно і тихо, бо якіщо внизу хтось почує, мене звідси знімуть прямо у відцілення. Далі була