Читати книгу - "Останнiй листок. Оповiдання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Певен, – каже Джексон. – Міс Лірайт надзвичайно мила дівчина, проте можу заприсягтися, що' мої наміри не виходять за межі гастро… – Він помітив, як моя рука потяглася до кобури, і змінив вислів. – За моє бажання роздобути рецепт млинців.
— А ви не такий уже й поганий чолозічок, – кажу я, намагаючись бути справедливим. – Я надумав зробити ваших овець сиротами, але цього разу дозволю вам полетіти від мене цілим. Липніть до млинців, – кажу, – липніть так, як липне млинець до своїх сусідів, тільки не їздіть сюди й не змішуйте патоку з сентиментами, бо інакше на вашому ранчо співатимуть, а ви нічого не будете чути.
— Щоб переконати вас у моїй щирості, – каже вівчар, – я прошу допомогти мені. Ви з міс Лірайт великі друзі, і вона, мабуть, зробить для вас те, чого не хоче зробити для мене. Якщо ви дістанете мені рецепт млинців, то, даю слово, я ніколи до неї не приїду.
— Оце чесно, – кажу я і тисну Джексону Птиці руку. – Радий буду зробити вам послугу і дістати рецепт, якщо зможу.
Він повернув до порослої кактусами рівнини на П'єдрі в напрямі Дохлого Мула, а я взяв курс на північний захід до ранчо старого Білла Тумі.
Тільки через п'ять днів після цього я знову зміг заїхати в Пімієнту. Ми з міс Уїллелою провели приємний вечір у дядечка Емслі. Вона дещо заспівала й добряче помучила піаніно цитатами з опер. А я зображав гримучу змію, розповідав про новий спосіб оббілозувати корів, придуманий Снейкі Мак-Фі, і про те, як одного разу їздив до Сент-Луїса. Наша взаємна повага дедалі міцніла. І от, думаю я, якщо тепер мені вдасться переконати Джексона податись у вирій, перемога за мною. Згадавши Джексонову обіцянку, пов'язану з рецептом млинців, я вирішую умовити міс Уїллелу дати мені той рецепт, щоб переказати його Джексону; якщо я тоді знову зловлю тут пташенятко з Дохлого Мула, то скручу йому голову.
Отож десь близько десятої години я, напустивши на обличчя улесливу усмішку, кажу міс Уїллелі: «Знаєте, якщо мені й подобається щось більше, ніж бачити рудого бичка на зеленій траві, то це смак добрячого гарячого млинця, змазаного цукровою патокою».
Міс Уїллела аж підскочила на стільчику біля піаніно і якось дивно глянула на мене.
— Так, – каже вона, – це справді смачно. А як, ви казали, називається та вулиця в Сент-Луїсі, містере Одом, де ви загубили капелюха?
— Проспект Млинців, – кажу я, підморгнувши, аби показати, що знаю про родинний рецепт і на манівці мене не заведеш. – Ну, сміливіше, міс Уїллела, – кажу, – розкажіть, як ви їх робите. Млинці так і крутяться мені в голові, мов фургонні колеса. Починайте… фунт борошна, вісім дюжин яєць і так далі. Що там іще в списку складових частин?
— Пробачте, будь ласка, я на хвилиночку, – каже міс Уїллела і, косо глянувши на мене, сповзає зі стільчика. Потім швидко вибігає в другу кімнату, а звідти негайно виходить дядечко Емслі в жилетці і з пляшечкою води. Він повертається боком, щоб узяти зі столу склянку, і я бачу в кишені його штанів револьвер сорок п'ятого калібру.
«От тобі й маєш! – думаю я. – Ця сімейка так цінує свої кулінарні рецепти, що готова захищати їх вогнепальною зброєю. Інші люди не зайшли б так далеко навіть у разі спадкової родинної ворожнечі».
— Випий, – каже дядечко Емслі, даючи мені склянку води. – Ти сьогодні надто багато їздив, Джаде, і перехвилювався. Спробуй думати про щось інше.
— А ти знаєш, як пекти млинці, дядечку Емслі? – питаю.
— Ну, я не так обізнаний з їхньою анатомією, як дехто, – каже дядечко Емслі, – але, здається, треба взяти пів відра сироватки, трохи масла, соди та кукурудзяного борошна і змішати все це, як звичайно, з яйцями й сколотинами. А що, Джаде, чи не збирається старий Білл знову гнати худобу в Канзас-Сіті цієї весни?
Це була вся млинцева специфікація, яку мені пощастило дістати того вечора. Тож не дивно, що й Джексон Птиця нічого не добився в цьому ділі. Тому я облишив цю тему й трохи побалакав з дядечком Емслі про бичків та циклони. Потім увійшла міс Уїллела, сказала «на добраніч», і я поскакав до себе на ранчо.
Приблизно за тиждень після цього я зустрів Джексона Птицю, коли він повертався з Пімієнти, а я їхав туди. Ми зупинилися на дорозі й перекинулися кількома дріб'язковими фразами.
— Ну як, дістали список секретів ваших плескачів? – спитав я його.
— На жаль, ні, – каже Джексон. – І мені, мабуть, ніколи в цьому не пощастить. А ви пробували?
— Пробував, – кажу, – тільки це все одно, що викопати лугового собаку з його нори шкаралупою земляного горіха. Цей млинцевий рецепт, певно, вважається талісманом – так вони за нього тримаються.
— Я майже ладен облишити це діло, – каже Джексон так сумно, що я аж пожалів його, – але мені страшенно кортить дізнатись, як робити ці млинці, щоб їсти їх на своєму самотньому ранчо. Я ночами не сплю, все думаю, які вони смачні.
— Ну то не відступайтеся, – кажу йому, – і я теж старатимусь. Зрештою хтось із нас неодмінно накине їм на роги зашморга. Ну, бувайте, Джексі.
Розумієш, на той час ми були з ним у наймирніших стосунках. Коли я впевнився, що він не ганяється за міс Уїллелою, то почав дивитися на це руде ледащо більш терпимо. Щоб задовольнити потреби його апетиту, я все намагався виманити у міс Уїллели той рецепт. Але щоразу, коли я вимовляв слово «млинці», в очах у неї з'являлися якась відчуженість та неспокій, і вона старалася перемінити тему. Якщо ж я наполягав, то вона вислизала з кімнати й присилала дядечка Емслі з пляшечкою води й кишеньковою гарматою.
Одного дня я прискакав до крамнички з чималеньким букетом голубої вербени – я нарізав її у череді диких квітів на луках Отруєного Собаки. Дядечко Емслі глянув на букет, заплющивши одне око, та й питає:
— Чув новину?
— Мо, худоба подорожчала?
— Уїллела і Джексон Птиця повінчалися вчора в Палестині, – каже він. – Сьогодні вранці одержав від них листа.
Я впустив квіти в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнiй листок. Оповiдання», після закриття браузера.