Читати книгу - "Пес на ім'я Мані"

формулу. Потім пані Козир дуже серйозно сказала:

— Нам потрібні деякі правила, які повинні забезпечити великий успіх нашій інвестиційній групі. Їх я написала на другій сторінці.

Ми похапцем перегорнули сторінку і прочитали:

1. Зустрічатися раз на місяць.

2. Особиста участь обов’язкова.

3. Кожен приносить певну суму в готівці.

4. Витрачати внески суворо заборонено, якщо ми маємо намір виплекати «курочку».

5. Усі рішення приймаються колегіально.

Ми визначили день, коли збиратимемося на наші зустрічі, постановили щомісяця вносити до спільної каси по 50 Ђ — це було нам тепер по кишені, бо ми з Марселем дуже непогано заробляли, а Моніка чимало одержувала на кишенькові витрати від батьків. Ми мали намір відкрити банківський рахунок, яким розпоряджались би спільно.

Ми ретельно занотували усі рішення. Пані Козир надзвичайно цікаво все організувала.

— Я довго думала, як вам віддячити за відвагу, і придумала подарувати кожному суму першого внеску для нашого інвестиційного клубу. А тепер загляньте до конвертів!

Просити двічі нас не треба було, ми відкрили конверти й не повірили власним очам — у кожному лежало по п’ять банкнот по 500 Ђ. Це перевершило усі наші найсміливіші припущення, двох з половиною тисяч євро не сподівався ніхто! Мені аж запаморочилося в голові. Стільки грошей укупі я ще в житті не бачила.

— Ми не можемо їх узяти, — розгублено пробелькотів Марсель.

— Ми ж нічого такого не зробили, щоб їх заслужити, — підтримала його Моніка.

Пані Козир притримувалася іншої думки.

— Ви зробили мені надзвичайну послугу. Якби грабіжники украли тільки гроші, мені було би байдуже, а от прикрасами, які колись подарував мені мій чоловік, я дуже дорожу. Щоразу, одягаючи їх, я згадую чудові миті нашого життя…

Мені теж було трохи ніяково, але я відчувала, наскільки важливим видавалося пані Козир подарувати нам ці гроші. Тому я підхопилася зі свого стільця і щиро обійняла її. Напевно, стару пані давно вже ніхто не обіймав, бо вона розчулилася ледь не до сліз. До мене приєдналася й Моніка. Я кивнула Марселеві, і той неохоче послухався.

Отак подякувавши, ми знову зайняли свої місця за столом. Пані Козир сяяла від щастя. Ми довго ще шаруділи купюрами. Така сила-силенна грошей!

— Отож ми можемо покласти на рахунок 10 000 Ђ, — підсумувала стара пані. Вона й від себе додала 2500 Ђ першого внеску. — Згодом щомісяця кожен вноситиме по 50 Ђ, це ще 200 Ђ; за рік наші внески зростуть до 2400 Ђ. За шість років матимемо на рахунку, разом з першим внеском, 24 400 Ђ. А якщо інвестуємо гроші, то більше. Набагато більше…

— Скільки ж? — не стримала цікавості Моніка.

— Це я поясню згодом, — загадково відповіла пані Козир. — А тепер поквапмося до банку, щоб негайно відкрити наш спільний рахунок. Може, хтось знає приємного банкіра?

— Я знаю! — випалила я.

Ліпшого за пані Гайнен банківського консультанта не знайти. Отож ми поклали наші гроші до кишень і подалися до банку. Яким же було здивування пані Гайнен, коли ми виклали перед нею наші великі купюри. Ідея їй, звісно, неймовірно сподобалася. Вона посприяла, щоб рахунок відкрили на ім’я Фінансових Магів. Банківські звіти теж приходитимуть під цієї назвою. Коли справу було залагоджено, я ще затрималася на мить, бо хотіла дещо сповістити пані Гайнен. Я розповіла їй про своє рішення виступити на шкільному зібранні.

Пані Гайнен дуже зраділа. Ми домовилася, що одного вечора вона прийде до нас додому і ми проведемо репетицію промови.

Потім я кинулася навздогін друзям і невдовзі порівнялася з ними. Яке то було приємне відчуття — разом крокувати вулицями! Ми — Фінансові Маги! Невгамовна Моніка запропонувала запровадити таке ж звертання одне до одного. Для Марселя це було вже трохи занадто. Але Моніка не поступалася.

У відьомському притулку пані Козир на нас чекав перший інвестиційний урок. Ми мали вирішити, як вкладати наші гроші.

Коли ми сіли за стіл, пані Козир почала науку:

— Вкладати гроші набагато простіше, аніж вважає більшість людей. По суті, треба дотримуватися лише трьох речей. Про це я написала на третій сторінці ваших нотатників.

Ми розгорнули записники на третій сторінці, і я прочитала вголос:

— «Пункт перший — мої гроші мають бути вкладені надійно».

— Ясна річ, — втрутився з коментарем Марсель, — інакше справа не варта навіть виїденого яйця.

— Саме так, — підтвердила пані Козир.

— «Пункт другий, — читала я далі, — Мої гроші повинні знести багато золотих яєць».

— Неодмінно, ми ж захочемо одержувати якнайбільше відсотків, — пояснила пані Козир. — А вам слід знати, що найбільші прибутки приносять акції.

— «Пункт третій, — продовжувала я зачитувати. — Наші інвестиції повинні бути легко зрозумілі». І легкодоступні, — доповнила я.

— Як рахунок у банку, — додала пані Козир.

— І все має робитися просто, мов у дитячій грі, — ось що було особливо важливо для Моніки. Їй аж серце завмирало від страху, що вона чогось не зрозуміє.

— Отож все вкладаємо в акції, — підсумував Марсель.

— А що це, власне кажучи, таке, оті акції? — поцікавилася Моніка.

— Мала дитина знає, що таке акції, — зверхньо пирхнув Марсель.

Пані Козир глянула на нього з докором.

— Якщо ти все знаєш, то будь такий ласкавий, і поясни Моніці, — сказала вона.

— Легко… — почав Марсель. — Акції — це коли… а-а, коли на біржі… гм… тобто, коли спекулюють…

Він густо почервонів і замовк.

Стара жінка приязно усміхнулася.

— Оце і є проблемою більшості дорослих. Усі щось трохи чули про акції, але мало хто достеменно знає, з чим їх їдять…

Я змушена була визнати, що мені знайоме лише слово «акції», але не маю про них ані найменшого уявлення.

— Уявіть собі, — пояснювала пані Козир, — що Марсель хоче для свого булочного сервісу купити комп’ютер за 1250 Ђ. Комп’ютер полегшить йому роботу і заощадить чимало часу. Однак він не хоче платити власні гроші, тож треба їх позичати. Можна взяти кредит у банку, але тоді доведеться регулярно його повертати, та ще й з відсотками. Однак існує ще інша можливість — попросити грошей у вас обох. Він просить вас надати для його фірми гроші, які він не повертатиме і не виплачуватиме відсотків. Скажімо, кожна з вас дасть йому по 400 Ђ.

— Чого це ми повинні давати йому гроші? — спантеличено запитала Моніка.

— У цьому вся суть справи. Ви дасте йому гроші тільки у тому випадку, коли вам буде це вигідно. Якщо він допустить вас до участі в діяльності своєї фірми, тоді це матиме сенс.

— Як це? — допитувалась я.

— Наприклад, ви домовитесь, що кожній із вас належатиме 10 % його фірми, а сама фірма оцінена в 5 000 Ђ.

— Звідки ж нам знати ціну? — знову запитала я.

— Вартість фірми визначається винятково тим, скільки хтось готовий заплатити за щось, — пояснила стара пані.

— Можливо, її купить інший булочник, щоб привабити нових покупців, які, ймовірно, забажають купувати у нього не лише звичайні булочки, але й інші вироби, а це, своєю чергою, примножить його прибуток, — підхопив Марсель.

Пані Козир схвально кивнула.

— Ти маєш підприємницькі риси характеру, — похвалила вона.

Марсель засяяв утіхою.

— Отож, — розповідала пані Козир, — якщо він продаватиме фірму і хтось захоче заплатити за неї 5000 Ђ, то Марсель одержить 80 % від продажу, тобто 4000 Ђ, а ви — по 10 %, тобто по 500 Ђ.

— О, то я поверну собі на 100 Ђ більше, ніж свого часу