Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

Катрін чергову романтичну історію про закоханого вовка-перевертня. А може, вона нарешті зрозуміє, що то я сам кохаю її. Може, дозволить бодай покласти голову їй на коліна... Нехай ніжні, витончені руки торкаються мого волосся, а голос лине, наче музика флейти... Ні про що інше я і мріяти не можу! Нехай тільки вона назве моє ім’я: «Георг»!

— Георгу! — я аж підстрибнув у сідлі. Голос мессіра Х’юго лунав зовсім поряд. — Ти що, заснув? Годі мріяти! Ще трохи — і має бути село. Не відставай, де Гастон! Ми відірвалися від них, але будь певен, вовки добре чують свою здобич, нас і наших коней, і так легко не відпустять!

— Мілорде, здається, он там миготить вогонь! — гукнув я, вказуючи рукою вперед. — Щось блимає, пане!

Х’ьюго напружив зір, але нічого не побачив. Густі сутінки, оскаженілий вітер з мокрим снігом, тільки небо ледь вирізняється вгорі...

— О, знову! Дивіться, дивіться!

Тепер уже й де Моле помітив вогник, що ледве жеврів десь за білим маревом хурделиці.

Ми рушили просто до нього як до спасіння. Де вогонь, там і люди... Але чому він самотній? Немов хтось, подібно до нас, заблукав у сніговій заметілі.

Кінь Х’юго став на диби. Голосно загавкав здоровенний собака-вовкодав, а поряд із ним заверещало якесь маленьке створіння із смоляником в одній руці і дерев’яним цеберком в іншій.

— Господи! — вигукнув лицар, зістрибуючи з коня, намагаючись роздивитися ту чудасію. Спішився і я. Собака загавкав ще голосніше, немов оберігаючи маленьку істоту.

Істота заверещала знов і кинулася тікати, але послизнулася і гепнулася на промерзлу землю, ледь встигнувши підняти смоляник, щоб не загасити його. За мить підвелася, уся в снігу, схожа на опудало, але важке цебро заважало рухатися так швидко, як хотілося б, та й довга одіж плуталася в ногах.

Лицар в один стрибок наздогнав її, обережно схопив за руку і повернув до себе.

Полум’я смоляника освітило замурзане личко і худеньку, закутану у лахміття фігурку.

— Та це ж дитина, дівчинка! — розсміявся Х’юго. — Не бійся, мала, ніхто тебе не образить! Я мессір де Моле, а це мій зброєносець Георг де Гастон! Ми добрі християни, — проказав він, усміхаючись.

— Справжні благородні лицарі? — поцікавилася мала. Її страх зник за одну мить, а в очах, що у світлі смоляника нагадували дві єрусалимські маслини, з’явилася неприхована цікавість.

— Ти що тут робиш? Заблукала? Звідкіля ти?

— Пане, — проговорила дівчинка, — я Доріан із таверни пана Фуа. А це мій собака, Шторм. Пані Фуа послала мене по воду...

— А де таверна, мала? Як ти знайдеш дорогу назад? — поцікавився я.

— Шторм виведе... Але пані... Вона вб’є мене, якщо я повернуся без води...

— Нічого не бійся! — відказав Х’юго. Він узяв з її рук смоляник, передав його мені, підхопив дівчинку і посадовив на Паладдіна перед собою. Важке дерев’яне цебро залишилося лежати на снігу.

— Моє цеберко, пане! — проговорила дівчинка перелякано.

— Георг, не забудь прихопити цеберко! — наказав мені де Моле. — Ну, дитино, попроси свого собаку вивести нас у село, до таверни. Тільки швидше, а то вовки з’їдять нас усіх, не перебираючи!

Доріан перелякано подивилася на лицаря, а Х’юго тим часом загорнув її у поли свого хутряного плаща.

— Шторме, додому! — гукнула дівчинка.

Собака одразу замовк, радо покрутив хвостом і повів нас кудись уперед, просто у невідому темряву...

Розділ V
Отець Люк

2016 р.

Україна, Кам’янець-Подільський

 вже звикла до того, що можу бачити видіння, часто незрозумілі мені фрагменти й миттєвості чужого життя, виявляти здібності, котрі у реальному, фізичному світі вважаються неймовірними... Все воно виходить якось стихійно, некеровано, саме по собі; раз по раз дає про себе знати, накриває мене з головою, топить могутньою хвилею. Певно, це дар? Прийде час, і я більше не зможу ігнорувати його, відкидати, як непотріб. А коли дар не цінують, він може обернутися прокляттям. Гм... Я навіть точно не знаю, у чому він насправді полягає...

Та повернуся до моїх видінь. До того, яке я бачу доволі часто: вершника, що мчить засніженою долиною на такому ж білому, як сніг, коні. До його плеча, загорнута у хутряну накидку, тулиться дівчинка, зовсім дитя. Ніжне створіння, немов тендітний пуп’янок, висмикнутий з букета чиєюсь сильною рукою. Але їй добре. Вперше в житті. Світло і тепло. І вона, відчуваючи силу, що струменіє від широких грудей вершника, довірливо припадає головою до його плеча ще тісніше. Туманна завіса знову накриває мою пам’ять, не дозволяючи пригадати усі деталі повністю. Але мої видіння останнім часом стали яскравішими, насиченішими.