Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тіні розпливаються, і поступово прохолода і просочене запахом гару повітря архівного підземелля повертає мене до дійсності. Знову. Це знову повторилося! Повертаю голову, аби переконатися, чи я справді все ще в архівному сховищі, а не там, незрозуміло де, у моїх видіннях...
Моя поява у цьому архіві стала цілою проблемою для директорки, Дзигальської Алли Матвіївни. Вона — яскравий приклад того, як зручно власну нікчемність прикривати посадою.
З першої миті я зрозуміла, що потрапила у якийсь псевдо-особливий, інший світ. Світ, що попри всі реформи, події останніх років та державні зрушення продовжував жити своїм зашкарублим життям.
В архіві працювало близько двадцяти панянок різного віку, три старих комп’ютери-динозаври та міський телефон.
Про зручності говорити не доводилося, бо єдина вбиральня, якщо так її можна було назвати, мало відповідала своєму призначенню у звичному розумінні цього слова. Вона являла собою старий, понівечений часом радянський унітаз, що ховався в протилежному крилі будівлі, під сходами, граючись у піжмурки з усіма, кому було невідоме місцезнаходження цього імпровізованого клозету, але виникала потреба ним скористатися. Від сторонніх очей унітаз відгороджував шматок рудого гофрованого пластику. Оце й усі зручності. Родзинкою вбиральні було те, що жінці середнього зросту на підборах треба було зігнутися у три погибелі, аби не набити собі гулю на лобі, користуючись цим «леді-румом».
— Яке приниження! — промовила пошепки я, коли вперше побачила цю конструкцію.
— А шо дєлать... — пирхнула пані Дзигальська з очевидним невдоволенням. — Все наше життя — суцільне приниження!
Однак то був лише початок.
Коли директорка вперше провела мене сюди, у підземелля, я мало не зомліла: з брудної сірої стелі просто над нашими головами звисала єдина лампа — такі, мабуть, робили ще у сталінські часи; поряд теліпався обірваний електропровід... Оце так міське архівне сховище!
Куди не ступи, всюди вкритий шаром пилюки мотлох: бляшанки, старі задубілі пензлі, ганчір’я... Стелажі із документами стоять осторонь, немов соромляться власного вигляду. Фарба на них давно облупилася, а полиці від кожного дотику хитаються, як гнилі зуби. Важкі металеві теки та ящики безладно громадяться до самого склепіння над головою. В них — почорнілі від плісняви та смалятини картонні папки — чиїсь історії, чиєсь життя...
— Це все, що вдалося врятувати, — розвела руками Алла Матвіївна. — Усе інше згоріло.
— Як можна в таких умовах зберігати архівні документи? — похитала я головою.
— Кращих умов немає, а на ремонт гроші потрібні, — відказала директорка архіву. — З власної зарплати купувати фарбу, ремонтувати електропровід, парове опалення ми не можемо.
— Тут хоча б чистоту підтримувати і провітрювати зрідка! — не здавалася я.
— Ну, голубонько, — голос пані Дзигальської нервово задрижав, — Ви мене розуму не вчіть! Вас прислали скласти опис уцілілих документів, а не читати мені нотації!
— Тоді, будьте такі ласкаві, підготуйте для мене кімнату, де я могла би працювати. Самі ж бачите: у сховищі ні освітлення нормального, ні чистого повітря, ні столу... — відказала я. Сперечатися з пані Дзигальською у мене не було настрою, та й ні до чого путнього ця суперечка не привела б.
Вона лише знизала плечима.
— Голубонько, у нас не столичний архів, де вмебльовані кабінети і килими на сходах... У нас провінційна установа і відсутність фінансування. А ще — вказівка економити кошти. Усіма можливими способами! — додала вона безапеляційно. — Самі бачите, в яких умовах працюємо... А тут ще й ця пожежа! Сталася хтозна-коли. Досі розгребтися не можемо. Ну, добре, — пом’якшала вона. — Є кімната на другому поверсі. Вона порожня. Там наша прибиральниця тримає свої швабри та відра. Але тітка Галина приходить по обіді, тож Вам ніхто не заважатиме! Занесемо стіл, який знайдеться, стілець... І працюйте на здоров’я!
— А вай-фай? — добила я її.
— Вай-фай відсутній, — добила вона мене.
На краще я й не сподівалася. От ще б хтось ті важкі теки допоміг позаносити, але директорка тоді й словом про це не обмовилася, а вже наступного дня я зрозуміла, що краще переглядати їх просто там, у підвалі, і виносити потроху нагору для більш детального опрацювання.
Наступного ранку Алла Матвіївна сама провела мене до мого імпровізованого робочого місця — маленької задушливої кімнатки з єдиним жалюгідним вікном, нічим не кращої за архівне сховище. Ось тільки замість тьмяної казематної лампи її освітлювало осіннє сонце, а обклеєні вигорілими шпалерами стіни не вкривала пліснява. Під стіною — старий диван, вкритий облізлим оксамитовим покривалом з оленями. Такими ж моя бабуся застеляла стільці на свята, коли ми заїжджалися до неї на гостину. Але на цьому покривалі оксамит від часу протерся і величні лискучі олені на лісовій галяві нагадували тепер радше зграю пошарпаних бездомних собак у занедбаному міському парку. Свій інструмент прибиральниця ховала у старій книжковій шафі без полиць. Зрештою, у кімнаті було досить чисто, що не могло мене не втішити.
Не питаючи дозволу у директорки, я віддерла смужки брудної тканини з віконної рами. Колись ними, мабуть, вперше і востаннє заклеїли це вікно на зиму; прочинила стару потріскану кватирку, протерла підвіконня вологою ганчіркою. Звідси відкривався чудовий вид на міський сквер, де росли старі каштани й акації. Мабуть, весною пахощі їх цвіту наповнили б повітря у цій кімнаті неповторним ароматом... Мить, — і осіння прохолода зациркулювала по кімнаті, заміняючи собою важкий спертий дух. Я підсунула до вікна хиткий письмовий стіл, дістала нетбук.
Ну от, вже краще! Нехай трохи провітриться тут усе. А я мала повернутися туди, до похмурого підземелля.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Омбре. Над темрявою і світлом», після закриття браузера.