Читати книгу - "Прибутні люди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Марія поважно розхилялася від картоплі, одповідала:
—Казали боги, щоб і ви ж помогли!
—Чи нема у вас води напитися? — приставали хлопці.
—Оно, повна річка. Пийте на здоров’я, — кивала Марія на блакитну Рось. — Довго ж ви, хлопці, вилежувались, поки сонце не припекло в п’яти.
—Ага, попекло так, що не станеш тепер, — одмовив Гриць. — Чи нема у вас, добра молодице, сальця трохи змастити п’яти й сирівчику холодненького душу освіжити?
—А ти, Грицю, ривчком, як дідусь кажуть. Ривчком, то воно й остудить тебе вітерцем.
—Ех, молодице. Знав би, й розговору не заводив, тільки апетит роздражнив.
—Поїхали вже, соловейку. Розспівався, — почав дратуватися Василько. — Ти хоч пам’ятаєш, як те сало пахне, що заводиш балачку?
—Чого ж, ночувальники з Полтавської сторони вгощали. Забув хіба?
—Забув! І згадувати не хочу! — ще дужче роздратувався Василько. — Довго ти мене мучитимеш? То річкою, тепер салом!
—А чого ти кричиш? Я вже перестав і забув.
— Забув він… Так я тепер не забуду!
Ліс зустрів їх прохолодою, пташиним співом, грою тіней і світла, від чого він був увесь рябий, мов череда, яку пас Іван. Чубаті сосни й дуби, вп’явшись жилавим корінням у землю, стояли так, наче вони держали на собі все небо. Хлопці одразу ж узялися за роботу. Гриць згрібав під соснами шиголля, а Василько набивав ним лантухи. Інколи Гриць вгороджував граблі глибоко в злежану глицю й вивертав пухкі прілі коржі. Василько тоді сердився:
—Скільки тобі казати — греби звершечку, не зачіпай мокрого, бо не здужаємо підвезти.
—Я хіба нарошне? Як воно саме зачіпається.
—А ти не спи на ходу, притримуй граблі. А то понаривав он, мов стадо диких свиней. їй-бо прожену, мені таких помічників не треба.
—Поду-умаєш. Кобила з воза, дядькові легше.
—Що-що? — засміявся Василько. — Ти все переплутав.
—Того що я не можу зразу два діла робити: гребти й думати, — образився Гриць.
Вони переходили від сосни до сосни, набивали лантухи, підтягували тачку. Під одним дупластим деревом заслухалися здивовані. Якась невидима пташка безперестанку зюмкотіла на одній високій ноті: пі-пі-пі-пі… Наче вода капотіла з труби. Не вмовкала й на секундочку і не збивалася з темпу.
—Як заведена! Коли ж вона переводить дух? — спитав Гриць. — Підсади он до тієї гілки, полізу подивлюсь, де вона? Здається, в дуплі.
—Не треба. Напужаєш тільки. Вона, може, на гнізді сидить. Ну, досить. Давай гребти.
—Пі — пі-пі-пі… Фу ти, аж дух забиває. Як же вона не захлинеться? — допоминався Гриць.
—Ти будеш гребти сьогодні, юний мічурінець? Зимою як припече мороз, тоді запікаєш.
Уже набивали останній лантух, як над’їхав Яшко Забейда верхом на коні:
—Ви що тут?!
Хлопцям аж жилочки затіпалися з несподіванкй. Дивився на них прозорими холодними очима, тонко сіпались крила горбатого довгого носа, що випинавсь над гостреньким обличчям. «Миша!..» — призро подумав Василько.
—Що ви тут робите, питаю?!
—Не бачте хіба? Шиголля збираємо, — відмовив Василько.
—Но, ти! Чого з-під лоба світиш? — Забейда скочив з коня, схопив лантух, витрусив глицю. — Ви тут мені смотріть, не спробуйте ламати гілля. Бо як уловлю, чиститиму батурою до самої контори, а матір оддам під суд.
Об’їждчик перемацав й інші лантухи, витончив губи в лихій усмішці, посварив зашмаленим од цигарок пальцем:
—Дивіться мені!..
Скочив на коня, насунув офіцерського кашкета, гійкнув, зник за деревами.
—От миша чумна! — ярився Василько. — Так йому не видно, висипав. Пожди, гад, хіба не виросту, я тоді з тобою побалакаю.
—Мене покличеш. Ми йому оцей мішок на голову накинемо й зав’яжемо, — сказав Гриць.
—Ну, це вже ти перестарався. І чого це ми двоє на одного? Я його сам, лівою стягну з коня, тільки п’ятами блисне.
—Ха-ха-ха! — від душі засміявся Гриць.
Як виїжджали на узлісся, соковитими звуками флейти провела хлопців вивільга, наче дала їм напитися джерельної води.
Так вони і їздили день у день, як заведені, в ліс по шиголля, і щодня вроджувався коло них на коні Забейда, Марія полола город за мостом, дід зрідка теслярував у колгоспній плотні, а більше крутився дома по хазяйству, Іван пас громадську череду, мати парилась на буряках у колгоспі, баба з Меланею і Галею вибілювали полотна на леваді та теж прополювали городину. А літо стояло без дощів, сухе, як горох, під обід робилось так варко, що коли виходиш із лісу або з хати надвір, то наче опиняєшся перед одчиненою духовкою.
Василько так любив літнє небо в хмарах, і як воно під обід зачинає погримувати, на мить миттєву погрозливо вихоплюючи із хмарних піхов огняні шаблі блискавок, і як ті чорні хмари ростуть, мов діжа, встають суцільною стіною в півнеба, і та стіна міниться на очах, сіріє, сивіє, мальовано вишумовує, яро вже креше довгими блискавками над усім світом, аж поки не падає на голову клекітливою зливою. Та цього проклятого літа небо день крізь день було порожнє від ранку до вечора і таке вже поблідле, розпечене, що й на нього боляче було дивитись, як і на сонце.
Та минув і Самсон Сильний, на якого, примічають старі люди, завжди йде грозовий дощ, а сей рік хоч би тобі раз гримнуло. Та минуло й Петра і Павла, теж обов’язково дощове свято, а сей рік і не капнуло. Наймали калашниківці молебінь, святили воду в криницях і підіймалися довгою вервечкою із золотим наконечником (під корогвами йшли) аж на Калашну гору, на колгоспні поля, просили в пристрасних молитвах дощу. А небо мов закам’яніло.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прибутні люди», після закриття браузера.