Читати книгу - "Хроніки Південного"

так іти пару кілометрів не дуже зручно, але не для зручності ми тут взагалі ходимо. Ми святкували Яна Купала, хоча сутності цього свята я ніфіга не вдуплив. Я вперше святкував Купала, уперше поїхав до Реківського озера. Можливо, комусь це звучить по-дурному, але чого мені туди пертися? В мене щодня тренування, на вихідних тєлік або якась тусня з компанією, баскетбол чи ще щось. Літо я проводжу в селі. Я живу у своєму районі і в моєму селі. Моя територія — два кілометри радіусом від дому, все там більш-менш зрозуміло і цього вистачає. А коли вперше я почув пісню «Тут мій двір» гурту SEL, мені просто щелепа відпала. Важко навіть збагнути, як вони вловили все, про що ти думаєш і як розумієш. Я зі свого двору носа далеко не висовував, лише іноді, коли ганяв на базар. І про свято Купала знав лише те, що шукають цвіт папороті та стрибають через багаття. Щодо першої справи я промовчу, а щодо другої — не стрибати через багаття я туди йшов. Я так думаю, що там ніхто так і не стрибав. Я його взагалі навіть і не бачив.

Але що будеш робити? Я підходжу до дівулі, яка на вигляд зовсім нічого, і кажу, намагаючись говорити крутим голосом: «Може, потанцюємо?». А вона мовчки погоджується. Я розумію, що вона погодилась, і ми з нею танцюємо. Я приглядаюсь і бачу, що вона не просто так, а навіть дуже нічого така.

Від спортивної куртки теж не відмовилась, типу, що ти мені тут даєш. Тому трошки легше. Може, й добра для неї та куртка. Її чорняве волосся на моїй блискучій чорній куртці спортивки теж непогано дивиться. По дорозі до її дому я вже розповів їй про обидві мої подорожі закордон, прокоментував тамтешні ціни і всілякі дива, а також про те, як лохи з центру міста замахують мене, що хорошого на базарі у Ризі і які там ціни. Та й усе. А що ще я можу їй розповісти?

— Може, телефончик свій напишеш? — питаюся біля її під’їзду. Можна подумати, що по телефону я маю що їй розповісти.

І вона записала. Так просто, без коментарів, здавалося, що все зрозуміло. Але мені чомусь було зрозуміло, що нічого доброго тут не вийде. Хоча ще роздумував. «Без коментарів» буває різне. Може бути варіант такий, що мовляв, все добре, подзвони, домовимося, коли батьків не буде. Але може бути і такий варіант, що на, бери той телефончик і вали звідси, бо твій костюмчик лівий та ще й не гріє. Однак якщо вже дала той телефон, то як тут не подзвониш? Треба буде дзвонити.

Наступного дня поправив на голові свою «цеглу», прикинув, чим можна зайнятися, якщо вона одразу не покличе мене додому.

Дзвоню.

Слухавку підіймає вона.

— Привіт, це Рімас.

— Хто?

— Рімас. Ми разом з Купала повертались.

— А…

Що за «а», роздумую я. Добре, що пам’ятає мене, але погано, що ті спогади лише «а». Треба чіплятися за те, що є, і рухатися далі.

— Що робиш?

— Нічого.

— То, може, щось зробимо разом?

— І що?

Певно, якщо я нічого не запропоную, то й не зустрінемося. Добре, що я заздалегідь обміркував різні варіанти.

— Тут у парку відбувається свято повітряних зміїв, — пропоную найдешевший варіант, — можна сходити, а?

— Може, ні.

— Або на якийсь концерт…

— На який?

— Наприклад, концерт Джордани у будинку культури.

— Гаразд.

З її відповідей нічого не розбереш. Речення з одного чи двох слів інформації багато не дають. Втім, я відчув, як вона зачепилась за пропозицію щодо Джордани, і голос її одразу пожвавився. Думаю, якби я запропонував піти на концерт якого-небуть Аугуліса, місцевих гуртів «Неділя» чи «Комбо», мабуть, знов знайшла б якусь відмазку, і я б залишився сам, бо кращих варіантів запропонувати дівасі не міг.

Я йшов на зустріч і відчував, що ноги якось неприродно рухались, таке відчуття, ніби від ніг аж до кінчиків пальців тече струм. Здавалось, усередині щось закипає, мов казанок, і було моторошно, щоб не вибухнуло. Звідкіля мені знати, як там буває, коли йдеш на побачення, що там закипає і коли вибухає. Дотепер якщо я й бігав до котроїсь з однокашниць, то лише під приводом якоїсь дурні — ну, наприклад, почуєш, що її братко має багато касет, тому кажеш: «Я прийду до тебе, щось перепишу собі». — «Ну, приходь». Приходиш туди, а її батьки тільки оченятами впинаються і чомусь дурнувато посміхаються — мов, зятьок приперся… Всі старші брати слухали «Кіно», «Машину времені» та різний рок у збірниках під назвами Rock ballads, Rock power та схоже. Але я переписував, бо хотів довше там посидіти. Трохи побазариш, одну-другу річ перепишеш, а тоді вже кажуть тобі, що можеш взяти додому переписати, якщо знайдеш щось цікаве. Батьки весь час крутяться вдома, отже, береш ті касети і валиш геть. Ось так і завершується дружній візит.

А цього разу — справжнє побачення.

Майже всю дорогу до будинку культури в автобусі вона мовчала, а я все їй вже розповів. Та й навіщо мені весь час молоти язиком, немов дурнику? Намагався щось про неї дізнатися: де вчиться, чим займається, яку музику слухає. Від таких питань розумнішим виглядати не став, але вона хоч рота відкрила. Сором’язливою вона не була, якщо судити з вигляду — скоріш навпаки, однак я відчував, що я її не надто цікавлю. Мені аж самому стало цікаво, чому вона зі мною зустрілась. Звичайно, що в автобусі їдемо за мої талончики. Нема значення, що я їх праскою випрасував і вже втретє компостую. Ще жодного разу не зловили. Але вони все одно мої. Мяйле не відмовилась, що я за неї талончик пробив.

Ми тиняємось у фойє будинку культури і чекаємо, поки прийде моя тітка, щоб нас провести у зал.

— Ти що, квитків на концерт не маєш?

Ну, нарешті її щось зацікавило, і вона має про що мене спитати!

— Ні,