Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

виросла хмара пожежної кіптяви, що повзла в небо і розпливалася над простором. За мить донеслися і гарматні постріли з Гори, що ляскали луною аж у Діброві, і калатання дзвону з Байдиної каланчі. Місто раптом заніміло, в ньому запанувала моторошна тиша.

- Свят-свят! – хрестилася Ганна, боязко прислухаючись і оглядаючись в один і другий бік затихлого шляху. – Пронеси, Боже, лихо та захисти нас од напасти!

Стояла довго, поволі відхиливши геть двері, поряд купчилися перестрашені діти, а Петрик вдавав, що йому не страшно.

Як місто поволі ожило, Ганна, не сказавши дітям нічого, таки пішла з двору. Переляк і втома минули. Йшла впевнено, пружно і згірдливо, бо відчула себе ніби здоровішою з отими грошима в пазусі. Коло Гори завернула в завулок, у якому з дитинства знала кожну бадилину, до батьків, щоб похвалитися своїм щастям. Потім зайшла до жида Шимона та його Сари, яких недавно переховувала при погромах у погребі.

- Стріляли боротьбісти, напавши на валку з хлібом, який забрали в повіті чекісти, Надзвичайний оперативний штаб та Ревтрійком із москалів для Поволжя. Це вже аж шість тисяч пудів хліба вони відправили цього року туди, а тепер повезли ще й шість пудів меду, -пояснив Ганні Шимон причину стрілянини.

- Хіба оті: ревком, оперштаб та трійка, Шимоне, не за революцію?

- За революцію, але за свою, не нашу. Нашим комуністам свій голодний люд ближче, а їм – їхній. І Раду повітову, і комбід вони не послухали, обзивають їх контрами і грозять розправою у волості.

- То чого ж революція терпить оте неподобство?

- Немає в неї сил його перемогти, Ганко, - на все мав готову відповідь Шимон. – Біда прийшла і до недітних людей, а для нас вона втричі більша, - похитав він головою, як Ганна оповіла про свою скруту.

- Ви, слава Богу, бачу, не пухлі ще, - оглянула гостя Шимонову ораву мовчазних жиденят у геть залахміченій приземкуватій старій хаті.

- Тільки й того, молодице, бо голод і наш кагал морить. Принеси, Цілю, нашій гості стільчик, щоб сіла, - наказав він старшечкій, чорній, як смола, доньці. – Лихо непоправне, ні в кого по отих експропріаціях ні позичити щось, ні купити, ні відробити. А тут ще маю конем щодня возити мертвих на цвинтар, а їх все більшає й більшає. А іде ж не до кращого, а до гіршого, повір моєму слову, - чухмарив господар закуйовджену голову.

Ганна без утайки виказала причину свого приходу.

- Нікому б не допомагав, але тобі зобов’язаний, то спробую.

- Батьки порадили піти до вас, бо ви розбитніший і знаєте, де що можна дістати і скільки воно коштує.

- Спасибі за довіру. Попробую, кажу, але не певен, чи з того щось вийде, то й боюся. Гроші у тебе петлюрівські чи вже теперішні?

- Частина петлюрівських, а частина нових.

- Ото й лихо наше, - чухмарився Шимон, - люди не дуже беруть теперішні, бо вони, що полова, кожен норовить обміняти їх на натуру. Може, дістану чогось, то принесу сам чи Сара або діти, а коли ні, то поверну гроші, - перераховував господар купюри.

- Ви вже, Шимоне, будьте ласкаві, поможіть! Буду вдячна вам! – запросилася Ганна. – Ждатиму, як сказали, - попрощалася вона.

Йдучи додому, вона проймалася вірою, що Шимон її без помочі не лишить. У вечоровому присмерку то там, то сям обзивалися гвалтом собаки, кричав по дитячому пугач, запізніло клекотали лелеки, кумкали й скрекотали по березі жабки.

В хаті застала дітей при запаленому каганцеві в мовчазному чеканні. Хвора Домка сиділа в ліжку, а Домашка та Ярися гребениками розчісували її золотисту косу. Тодосько вистругував із лози спички, а Петрик, стоячи колінами на лаві, впершись ліктиками у підвіконня, дивився в присмерк і як заведений, повторював: “Хоцу бачити вітел… Вітел хоцу бачити!”

- Ти ходила до Шимона? – спитала хвора Домаха.

- До нього, але великих надій і він не подав, - шморгнула в осмуті Ганна.

- Візьми, Тодоську, одного буряка і той кусник макухи нам на вечерю, - подала вона старшому ключа від чуланчика на радість усієї орави.

Сім’я вечеряла втішено і радувала Ганну, хоч і боліла в неї душа за хворих Гриця і Домку. Тішилася, бо Тодосько аж он як вже вигнався, нівроку, Домашка вище столу стала, Ярися й Петрик також зіпнулися, Таня підросла, а Лідуня вже навчилися лазити. Більше того, Тодосько й Домашка, завдяки Лесі, знали літери і вміли читати по складах. Петрусь, правда, ріс забіякою і навіть злодієм, те за ним зауважувала і її мати Параска, батько Яким із того сміявся та навіть жартома заохочував онука до всяких неподобств. Тепер, опухлий, хлопець був мовчазний і до всього байдужий, не можна було його й узнати.

Запаливши лампадку, як на свято, Ганна поставила дітей на коліна, довго проказувала молитви “Отче наш” і “Вірую”. Разки дитячих очей дивилися не на образ Богоматері в кутку, а на вицвілі лика святих. Повторюючи за матерею слова молитви, вони не розуміли їх, як і Ганна. “Амінь” для них означав кінець, по ньому, звівшись із занімілих колін, діти мовчки вляглися на сон хто-де. Вже засипаючи, Ганна бачила ледь жевріючий гасничок на столі і цівочку диму від нього, що визміювалася до стелі і здавалася їй її життям, яке слабенькою ниточкою в’ється і кадить, загрожуючи обірватися щомиті.

Ішли дні весняного потепління. Якогось дня Ганна, ідучи з базару, зустріла Лесю, і та, вислухавши її, пообіцяла їм віничного проса та порадила звернутися до коханки начальника Ревповіткому та Надзвичайного оперативного штабу Марії Московки за пранням. Того ж дня Ганна принесла із Тодоськом від неї чималі вузли брудної білизни, житню хлібинку та горщечок вчорашньої пшоняної каші з вишкварками. Не стільки було тієї їжі, скільки вона додала всім сили. Навіть Домка та Гриць з’їли свої долі. Поснідавши кусниками хліба із буряком, діти весь день носили із ярмарчища кошиками кізяки, а