Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

вона із останніх сил місила із Тодоськом заміс, кожну мить чекаючи Шимона. Шимон і Марія Московка були єдиним джерелом надії на вижиття, бо в чуланчику лишалося всього з десяток картоплин, склянка пшона, окрайчик хліба та коряк проса.

Ввечері, уклавши сім’ю на сон, Ганна понесла гасничок у чуланчик і взялася за прання білизни. До запівночі вона все перепрала, на другий день визолила, а на третій – перекачала. Віднесла білизну завернутою в рядна, як і наказувала їй Марія, по обіді, коли отого начальника не було вдома, і була страшенно втішена, бо Марія надавала їй продуктів, аж вони із Тодоськом не могли їх принести за один раз: грудку масла, кусень сала, три пляшки олії, з півпуда борошна і стільки ж пшона, макуху у двох кругах, картоплю у двох кошиках, буряки й гарбузи, соняшникове насіння.

Що більше спадала повінь, то більше вдавалося Тодоськові з Петрусем вловити риби. Ганна щодня носила її Оксані, що жила із ткання килимів, які міняла на хліб та збіжжя. Рідність між ними трохи охолола через нужди. Ятрівка Оксана була невтомно роботящою: свою половину хати вона вже викінчила повністю, а другу навіть зовні відвалькувала і тепер перенесла туди верстата і кросна.

“Поділюся чимось із Оксаною, адже і їй нестерпно тяжко, а ще тепер, коли  в Палазі на селі продзагони все повимітали. Певно, що все, бо де б ті харчі взялися у Марії Московки при отакім голоді?.. Шимон може нічого не купити за оті гроші, у Марії через місяць не стане отих рятівних продуктів, і тоді настане для нас кінцевий голод.”

Ганна вирішила навідати Марію не через місяць, як та веліла, а раніше, щоб щось вділити із принесеного від неї батькам і Оксані. Марія замовила їй на прощання вишити кисет для тютюну і вимережити пару прошв до убрусів її ж заполоччю.

Вишивання - то не прання. До вишивання Ганна засвічувала великого гасника зі “шклом”, всідалася в комірчині і ревно бралася за роботу, яку любила ще з дитячих літ. Засиджувалася далеко за північ. Заставки до ліжкових застилів, гаптування рушників, мереження підтичок, звичайна аплікація чи шиття низзю кисетів, які вона ще до заміжжя виготовляла разом із матір’ю для продажу на базарі, - для неї здавна насолода. При цьому у неї в очах і в пам’яті – розліг і простір, що задумає, те й намалює, а ще коли Маріїна заполоч така різноколірна і на диво якісна. Початки вишивок вона навчилася пробувати на шматиках, шити і вистібати по різному доти, поки не спинялась на чомусь одному, а вже тоді робота ставала їй задоволенням – переносила на герданик, кисет, рушник, підтичку чи убрус отой зразок-взірець, і білі клітинки полотна, перкалю чи й оксамиту вкривалися “звориками”, як називала їх Оксана, а з них виростали, випливали і видзьобувались обриси квітів, галузок, стежинок, пташок, пуп’янків, плодів, зустрічаючи тиху занімілу північ та захопливий подих у натомлених очах Ганни…

Голосисто співали в її уяві розмаїті півні з рушників, заливно тьохкали оп’янілі від кохання соловейки, туркотіли про вірність голуби, щебетали залюблено ластівки, тужили горлиці, дружньо клекотали лелеки-бузьки-бусоли, а їм у відповідь гортанно курликали в тривозі журавлі в ключах, і Ганна забувала і про час, і про життєву скруту, бачучи лише грізного в своєму коханні до неї Карпа та дітей, що народила й виростила…

Не засипалася Ганна і в батьків до дня, а у заміжжі то й зовсім привчилася і лягати пізно, і вставати засвіт. Покійниця свекруха, невгамовна в труді, бувало жартувала, царство їй небесне: ”Нічого, що пізно ляжеш, доню, зате надолужиш тим, що рано встанеш, то й зквитаєшся!” Отак і жила - і зі свекрухою ще, і вже після неї по отій жахливій смерті Андрія та пожежі. А про тепер що й говорити – при отакій ораві малих та кволих дітей одній! Як уже зовсім не мала сил, хрестила наспіх свою постіль і падала, як у блаженну купіль, щоб хоч трохи поспати до рана.

Час, хоч поволі, але йшов собі, Ганна занесла Марії роботу, діставши знову від Московки щедру плату на своє велике щастя, бо прийшовши згодом ще раз за білизною, як веліла їй Марія, застала ту в сльозах, голу й голодну. “Вільні козаки” пограбували її і мало не схопили її коханця, що таки втік від них і вже більше не появлявся в Чигирині.

Ганна не йшла до Шимона, і той, ніби затявшись, не появлявся до неї. Переживала, бо ціни на продукти з кожним днем росли, а гроші в шухляді танули, як сніг весною.

Якось навідалася до неї Леся, вперше нічого не принісши із їстива, і радісно повідомила, що червонокозаків розформовують і відпускають додому. Воєнного комунізму, продрозверстки та експропріацій тепер не буде, їх замінить лише продподаток, бо ще у березні так порішив з’їзд у Москві. Зліквідовано в місті Ревтрійком та його штаб і влада тепер належить радповіткомові та комбідові. Ганну тішило, що вернеться нарешті Карпо, що більше не буде “пропріацій”, в яких вона бачила причину голоду.

Якогось дня підвечір, як майже відцвіли абрикоси, забіліли вишні та появилися хрущі - Ганна якраз сперечалася із чорним, як халява, циганом Василем, намагаючись віддати йому гроші за принесені ножі та скіски, – під двором спинилася підвода, а слідом у двір увійшов Шимон із батогом в руках. Картавлячи, той привітався, а Ганні й слів забракло від щастя.

- Ага, Василю, то добре, що ти якраз тут, - звернувся Шимон до цигана. – Підсоби-но мені перенести до хати оцієї пані красуні клунки з фіри, - показав він пужалном на повіз.

Василь і Ганна пішли за Шимоном. Із-під скинутих мат на підводі вона побачила стільки всього, що й очам своїм не повірила: два клунки борошна, три торби із пшоном, шаньку із квасолею, міща з горохом, картоплю, буряки, моркву, ріпу і кілька гарбузів. Та найбільше її обрадувала макуха, двадцять кругів якої Шимон і Василь ледве донесли до порога. Життєдайний запах свіжої соняшникової макухи паморочив їй голову, а вигляд сулії з олією, заткнутої кукурудзяним качаном, просто чарував!

- Хух, оце аж тепер, Ханно, виконав твоє прохання, хоч і не