Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

за переказами, графиня де Гаше таємно утримувала місцеву банду контрабандистів. А ці троє цілком могли бути їхніми далекими нащадками.

Коли побитий контрабандист вийшов з печери, молодший заходився складати до великих строкатих валіз речі з металевих стелажів, що стояли уздовж стіни. А старший тим часом знову запалив цигарку й заговорив чи то до напарника, чи то сам до себе:

– Перевівся народ, ох, перевівся. Нема з ким працювати, нема кому довіритися. Самі наркомани й волоцюги. Усе доводиться робити самому. Стільки років плекати, вирощувати, цеглинка за цеглинкою вибудовувати авторитет, а тут через якогось козла за п’ять хвилин усе може впасти, мов та вежа Вавилонська. У нашій системі ж як? Один раз підвів клієнта – пробачать, зрозуміють. Оплатиш збитки, відступні, перепросиш. Підвів удруге – усе, з тобою ніхто не матиме більше справи. У кращому разі. А в гіршому – камінь на шию і в море, на корм рибам. А він тут, бачте, запізнюється. ДАІ злякався. Так я й повірив. Напевне, гудів до ранку у нічному клубі й профукав поїзд, наркоман клятий.

Нервово жбурнувши недопалок углиб печери, він узявся допомагати молодшому. Поскладавши валізи на візок, подібний до того, яким на вокзалі вантажники підвозять речі пасажирам, чоловіки покотили його до виходу. За хвилину зникли у темряві за металевими ворітьми. Тільки стукіт, що так нагадував звук вагонетки і трамвая, віддаляючись, усе тихше долинав із тунелю.

Коли геть стихло, діти підвели голови й перезирнулися. Першим озвався Антон:

– Знову ми вляпалися. Щастить же нам на бандитів.

– Це точно, – додав Сашко. – А може, вони вже не повернуться?

– Тоді б світло вимкнули і ворота зачинили. Он дивися, скільки ще товару складено. Чув, цілий баркас готують через кордон переправити?

Сергій обережно підвівся, покрутив руками й поприсідав, розминаючи м’язи, що задерев’яніли від нерухомості. Відтак запитав іронічно:

– І хто це тут розповідав про батискаф, про повітряну бульбашку під морським дном? Немає жодної бульбашки. Он яка дірка в стіні, хоч вагоном виїжджай.

– Я помилився, – погодився Антон. – Для нас це плюс. Тільки як тепер непомітно вибратися звідси? От задачка!

Але думали недовго. Прогуркотів візок, і за хвилину з’явилися контрабандисти. Повернулися вони швидко, отже, печера була неглибокою. Чоловіки знову навантажили візок валізами й потягли нагору. Тільки-но вони зникли з очей, Сергій підвівся і побіг довкола озерця до воріт. Сашко хотів помчати за ним, та Антон зупинив:

– Чого тобі? Від вас двох тільки зайвий шум.

– А якщо допомога буде потрібна?

– Він у підземеллях орієнтується краще, ніж ми. Хай сам роздивиться, що там і як.

Сергій підійшов до воріт, обережно визирнув і щез у темряві.

Менш ніж за хвилину хлопець повернувся. Устиг якраз вчасно, бо господарі печери знову наближалися. Коли вони вкотре вирушили з товаром нагору, Сергій повернувся до товаришів і швидко розповів про тунель:

– Там досить стрімкий підйом і прохід високий, дорослий пройде, не пригинаючись. Виходу на поверхню не бачив, бо тунель увесь час повертає ліворуч. Стіни дуже нерівні й кам’янисті. Але це добре – легко буде сховатися. Пропоную наступного разу забігти у тунель відразу за ними і там принишкнути за кам’яним виступом. А коли вони повернуться назад у печеру, швиденько вибратися нагору.

Антон заперечив, мовляв, це небезпечний план, оскільки на березі можуть чекати спільники, і, вибігаючи з печери, можна наскочити просто на них. Однак Сергій слушно зауважив, що якби бандитів було більше, то вони б тягали товар за чергою. Антон погодився і, для певності, запитав думку Сашка. Але той тільки невпевнено повів плечем. Оленка теж розвела руками, віддаючи право ухвалення рішення хлопцям.

Розділ 5

У пастці

Контрабандисти повернулися у печеру й без зволікань почали знову вантажити валізи. Товару залишалося ще ходки на дві, не більше.

Тільки-но візок щез у пітьмі й загуркотів тунелем, діти, наче спринтери на олімпійській стометрівці, кинулися до воріт. Антон добіг першим, але пропустив уперед Сергія, відтак Сашка й Оленку. Просуваючись уперед, вони трималися за руки, бо після світла прожекторів тунель видався їм бездонною чорною дірою. Сергій ішов повільно, промацуючи кожен камінь під ногами й кожен виступ у стіні. Так він пройшов півтора десятка кроків і зупинився. З правого і лівого боків у стінах були невеличкі ніші, у кожній могло заховатися двоє. Сергій та Сашко сіли у праву, Антон з Оленкою – у ліву. Коли пролунало торохкання порожнього візка, діти принишкли та якомога дужче втиснулися у камінь.

Бандити були уже зовсім поряд, у тунелі блимав ліхтар. Раптом Антон помітив, що Оленчина голова частково визирає з ніші. Він зробив різкий рух рукою й притис її до стіни. У ту ж мить гострий кам’яний шип уп’явся їй у шию (колись стіни були гладкими, однак під дією морської води за тисячі років камені перетворилися на набундючених їжаків). Не стримавши болю, Оленка зойкнула.

Тієї ж миті візок зупинився. Почулися важкі швидкі кроки. За секунду світло ліхтаря зиґзагом промайнуло по стіні над нішею, де заховалися Антон з Оленкою і перескочила на протилежну стіну, де відразу вихопила перелякане обличчя Сашка.

– Ох, нічого собі, – здивувався молодший. – Що це за гриб на стіні проріс? О, ще один!

Чоловік підійшов ближче й спрямував промінь в обличчя Сергієві. Не витримавши різкого світла, той затулив очі рукою. Контрабандист водив ліхтарем праворуч-ліворуч, перевіряючи, чи не заховався там ще хтось. На щастя, назад, де сиділи Антон з Оленкою, він не озирався. Тим часом до напарника наблизився старший.

– Так, і що тут у нас? Що за п’явки до каменя присмокталися? Ану відлипайте, пішли погуторимо.

Схопивши обох за руки, поволік їх у печеру. Позаду молодший напарник освітлював дорогу. У якомусь несвідомому пориві Оленка подалася вперед, збираючись кинутися ззаду бандитові на спину, але Антон вчасно перехопив її:

– Тш-ш-ш, заспокойся, – прошепотів на вухо. – Ми не подужаємо двох здорових бугаїв.

Оленка хотіла щось відповісти, та Антон вчасно затулив їй рота рукою і не відпускав, аж доки бандити з хлопцями не зникли в печері.

– Ти... ти... ти знаєш хто? – прошепотіла вона, нагадуючи в ту мить отруйну змію. – Ти зрадник, боягуз, ти...

Антон знову затулив їй рота й потягнув геть від печери.

Оленка пручалася, копала Антона ногами, але той не звертав на неї уваги й уперто підштовхував вперед. Вискочивши з тунелю й опинившись під передсвітанковим небом, Антон відпустив дівчинку й здивовано промовив:

– Ого, диви, яке небо. Ми цілу ніч у печері пробули, уявляєш?

– При чому тут небо? Треба хлопців рятувати! Бандити ж зітруть їх на