Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

стіну, зриватимуть тиньк та кришитимуть ліпнину на рамах від картин…

— Стривай.

У цю мить до аптеки зайшли солдати та їхній лейтенант.

— Рацію, — наказав Лейтенант, узяв навушники й прокричав: — Квадрати двадцять шість, двадцять сім, тридцять дев’ять! Повторіть! Правильно! Ні! Жодної змоги! Гаразд! Чекаємо!

— Він віддав навушники солдатові, сів, обіпершись спиною об прилавок, дістав із кишені шкіряний портсигар й закурив. Незважаючи на те, що рота зазнала втрат, він був веселий, пустив кільця диму та підморгнув до солдата, що дивився на нього:

— Сподобалося?

— Дуже, — відказав той.

— Отож-бо. А тепер усі до підвалу.

Сорок вісім найважчих бомб…

А потім Лейтенант спитав:

— Хто найближче до дверей?

— Я, Йохан.

— Вийди подивися, що там.

Ми ще не піднялися сходами, коли побачили небо. Будинку не було. Не було також п’яти близьких вулиць. Лише уламки стін та де-не-де стирчаки понівечених ліхтарних стовбів.

— Усміхнися, — сказала я. — Ви перемогли.

Він усміхнувся, тоді я сказала:

— Бувай.

— Стривай, — мовив до мене маленький Йохан. — Скажи мені бодай щось.

— Ти житимеш дуже довго, — сказала я. — Ніколи не загинеш від кулі трьох снайперів, ніколи не помреш на переправі через міст до Острова Розваг, ти не знатимеш чотирьох поранень і не повернешся додому інвалідом. Твій Лейтенант не напише твоїй мамі: «Шановна пані Свансон, Ваш син загинув як герой».

— Дякую, — сказав він.

Каска повна вина.

— Випий за мене.

Я розгорнула книгу. Обличчя все ще невиразні.

Клацання запальнички. Лясь-лясь-лясь — у кишенях пусто… Сигарет у мене ніт…

Розділ 13

Я зайшла до маленької крамнички й сказала:

— Сигарети.

— Що? — спитав мене Грабіжник і поклав гвинтівку на прилавок.

Я побачила прострілені яблука. На підлозі лежав власник крамнички.

— Я не заважатиму? — спитала я і поклала свою книгу на прилавок поряд із Грабіжниковою гвинтівкою.

— Що ти, — сказав він, а двоє його приятелів посміхнулися. — Якраз навпаки. Ось покінчимо з ним, і ти нас порозважаєш.

— Само собою, — сказала я, стріляючи в Грабіжника.

І далі, ставши на коліно, — в його друзяк.

— Дякую, — сказав мені Переляканий Дідусь, коли я допомогла йому підвестися.

— Дайте мені сигарет, — попросила я.

Я відкрила пачку, закурила й поглянула на малюнок: «Крихітка, почвари та чотири особи. Їхні обличчя ніяк не вдавалося розгледіти».

Озвався телефон, і Переляканий Дідусь сказав:

— Вас.

Телефонувала Квартирка.

— Крихітко, — сказала вона. — У місті заворушення. Ліпше тобі повернутися додому. Я непокоюся.

Моя бідолашна, злякана телевізійними новинами, Квартирка.

Я вбила всіх трьох снайперів, одразу після того, як вони забили незрячого, котрий не зумів розшукати свій спалений будинок.

Я пішла в атаку з потішними хлопчиками, одягненими у викрадені з військових складів куртки. В гурті людей, на чиїх поношених піджаках були нашиті шестикутні зірки, я розганяла демонстрацію нації, примушуючи голомозих ридати, ковтати свою кров та повзати на колінах.

Я принесла цукерки та іграшки двом малюкам, які плакали в темряві.

Я навіть рушила в одній шерезі поліціянтів, вистукуючи дубцем свій рахунок:

— Бум!

— Бум!

— Бум!

Укупі зі знетямленими після цілого тижня заворушень поліцейськими.

Але коли вони увірвалися в юрбу Дітей Квітів, коли заходилися топтатись по плакатах із рожевими та блакитними серцями, коли вони перестали бачити, кого б’ють, я викинула і щит, і дубець.

Я пішла від них, пожбуривши свій шолом на багажник палаючої машини.

— Сті-ій! — волав до мене їхній командир. — Ти дизертирка! Я накажу заарештувати тебе!

Але я