Читати книгу - "Софія"

людині потрібно? Рано чи пізно вона, ця комаха, зійде в могилу. Через десять років, через двадцять там… до безкінечності… Вони жеруть вітаміни, приймають кисневі ванни, відкривають рахунки в банках, вони… Вони зайняті своїм калом, сечею. О, у мене батько, блядь, під ним ходить не одна тисяча людей. А скільки шаровиків. По неділях – церква. Піп відпустить. Потім психоаналітик, який довбеться у сраку…

Надія підвела голову і запитала, чи приємно йому. Артур дивився на Софію. Та продовжувала їх розглядати крізь пальці. Надія подумала: «Вона малохольна, ця дєвка…» І тут Артур кінчив, слабо пропищав, як кролик. Софія підійшла і засунула їй пальці у вагіну. Вийняла й облизала. Вигляд зовсім як у дитини.

11

Чорне ікло обсидіанового неба. Її розкачує, наче на дитячих гойдалках. Надію піднуджує, і вона спочатку кволо починає брикатися. І тут на круглу масну жовтогарячу пляму вибігає пудель, а потім з’являється маленька барбі з блискучими велетенськими синіми очима, на тобі, просто Мальвіна грьобана, – пролітає в голові Надії. Пудель, розпалившись, сере на жовтогарячому крузі. Софія сидить, розчепіривши ноги. Блискавку на джинсах заїло, і вона ніяк не може її розстебнути. Вона хоче попісяти. Нарешті вирішує просто – крізь штани. Дівчина років п’ятнадцяти, трохи молодша за Софію, з цікавістю дивиться на компанію. Софія тицяє у неї пальцем, довгим і красивим. Навіть вишуканим і витонченим, – думає Надія. Софія говорить спокійно:

– Твоя собака насрала на нашій території.

Борис підходить і піднімає пуделя на повідку. Дівчина затуляє руками рота. Вона нічого не розуміє, але їй страшно. Вона говорить:

– Ми не хотіли!

Артур сміється дзвінко, як на пляжі, як на гулянці:

– Ти теж собака? Шо? Ти теж собака. – Він підходить і бере її двома пальцями за підборіддя, так що лишаються сліди.

Пудель запручався й вискалив ікла.

– Ти сматрі, мразь, – сказав Борис.

Надія бачить великі садові ножиці. Але Софія виявляється спритнішою. Вона підходить, зупиняється в кількох кроках від незнайомки, повертає голову то вліво, то вправо, заглядає у вічі, а потім спокійно говорить:

– Ти бачиш… – пальцем на обісцяні штани. – У мене штанці мокрі, – вона говорить тоном ображеної дитини, і Надія розуміє, що вона не кривляється: так говорять або ангели, або садисти, цього вона, слава Богу, надивилася. – Знімай, сука, штани, а то я зжеру на твоїх очах песика… Разом з його гімном. – І Софія відвішує, повільно, наче в рапіді, дівчині ляпаса.

Дівчина стоїть, витріщивши свої волошкові очі, і не рухається з місця. Борис клацає ножицями. Щось хрумкає, і пес не встигає заверещати, як його передні лапи стрибають на траві окремими живими істотами на жовтому масному п’ятаку, освітленому ліхтарем. Надія заплющує очі. Щось входить у неї іззаду, як жерстянка, але вона не стогне – кайф від кокаїну хвилями б’є у голову, яскравими вибухами радості: роби, що хочеш. За кілька хвилин вона починає рухатися, розправляти м’язи сфінктера, але це більше нагадує лікарню, де у тебе беруть аналіз калу. І вона починає голосно сміятися. Член Артема завмирає і висковзує слизькою гадюкою назад. Надія продовжує сміятися. І тут Андрій з розмаху б’є дівчину молотком по голові, але попадає в плече. Хитаючись, вона біжить і просить, щоб її не вбивали. Артем повільно йде за нею, простягає руку, і йому подають монтування.

– Блядь, не забрудни штани!!! – верещить Софія.

12

Зараз Лукаш хотів бачити Саїда. Він наливався спокоєм. Його нічого не обходило. Раніше, ще раніше, він знайшов свою маленьку, кишенькову істину: з мертвяками спілкуватися набагато безпечніше, ніж із живими, хоча покійники розповідають про живих не менше. Саїд говорив, дивлячись на нього після чергової дози героїну, від якої б виздихав увесь місячний улов ментовського рейду по наркоманських хазах: «Полюбити генія – це полюбити Бога…» Але цього не розуміли ані Надія, ані сам Лукаш. Хоча в намаганні останнього вони таки віддали багато сили, ну, принаймні їм так видавалося. Лукаш подався у світ не з якихось там великих ідей: йому остобісів батько, оточення, кохання нашвидкуруч, вічні прожекти, де все давалося без найменшого шереху. Звична ситуація, до котрої всі у його становищі швидко звикають. Півроку він просидів на антидепресантах, а потім доля здибала його із Саїдом…

Героїн – молоко інтелектуала. У всякому випадку, таким воно видається з першого разу. Коли починаються ломки, а з дірок: носа, горлянки, сраки – тече, як з пожежного брандспойта, а по кістках топчуться мільярди невидимих демонів, і навколо – ніч, і нема цього молочка, то можна спокійно повіситися на бантині. І належність до якихось чотирьох світових релігій тут не розрулює ситуацію. Так незнайомець побачив трупарню Лукаша, освітлену, як якийсь храм. Потім він напише: «Усі храми, тюрми, морги мають оптимістичну властивість бути подібними, як дні узимку…» Він завалився до холу, босий, роздягнений до пояса, в смердючих штанях і з побитою головою. Лукаш за ноги відтягнув його в ординаторську.