Читати книгу - "Софія"

Вколов конячу дозу омнопону, і коли незнайомець прийшов до тями, то видав щось таке:

– У всьому має бути план. – І, вибалушивши велетенські сірі очі, знову від’їхав у прекрасну країну Оз.

Незнайомця звали Саїд. Більше ніяк його ніхто не називав. Саїд страждав від того, що не міг переробити світ належним чином, і не лише для себе, а для людства також. Лукаш вислухав його теорію, усміхнувся і сказав: «Ти народився занадто пізно; це вже було, голубе». Але Саїд, після чергового ширива, продовжував варнякати, поки вкрай не остобісів Лукашу і медперсоналу – всі з дня на день чекали ментовського рейду. Саїд був з тих ідіотів, котрий знав і вірив, що за стіною таки існує сонце і світло. Лишилося найголовніше: знайти стіну. Для світла і сонця вкрай необхідна стіна, наявність котрої не доказана в матеріальному світі. Але до неї треба дотягнутися, дійти, долізти хоча б на чотирьох.

Саїд вийшов нещодавно з тюряги, а може, просто втік, а може, ще щось… Його тіло нагадувало невдалі спроби п’яного Рєпіна відтворити світ у натурі. Але Лукашу ніяк не хотілося повертатися в той світ. Йому набагато приємніше було співіснувати з мерцями.

Колись давно Лукаш вийшов у справжнє життя, що набухало, як бичача вена, чорною гарячою кров’ю, готове луснути в одну мить прекрасними фонтанами людських пристрастей. Але вже через рік він забув, чому полишив свій дім, батька, матір, астенічну наречену. Все частіше десь у підворітті він починав думати про доцільність багатства і науки. У більше він не вірив, і не знав, і не хотів знати. Сховався від людей, і весь час виходило так, що він з печери свого інтелекту глипав на світ зіньками коміксового чудища. Саїд і Надія з’явилися у його житті майже одночасно, з поправкою на одну-дві години. Тоді, коли у його трупарні з’явився Саїд, Лукашу виповнилося сорок років. Але він не переставав дивуватися: чому щойно починаєш почуватися щасливим, як відразу щось чи хтось ударить тебе під дих, і добре, якщо не заб’є до смерті, з холодною логічністю вивісивши перед табло слоган: «У цьому світі щастя не існує». Але Лукаш вірив в інші штуки, і релігія, чи то саме віра, знаходилася у нього на прихваті, як філософія, як хобі і ще щось таке. Саме ця довбана акцентуація на релігії як на недоказаному факті і змушувала тримати у себе цього синього від татуювання і наркотиків чоловіка. Виходило так, що зі своїх мандрів Лукаш не виніс нічого. Вірніше все, що він дізнався на брудних вулицях десятків міст, не знадобилося йому в житті. Його уявлення про світ не вкладалися в ті рамки, в які його затиснуло суспільство. Тому того дня він з якимось фаталізмом подумав, що доля йому викинула повторний шанс в особі Саїда.

Другого дня цей низькорослий, з крутою щелепою чолов’яга вже вільно пересувався багатоповерховим комплексом, що йому нагадував чи то монастир, чи то модернову церкву, чи просто морг. І досвід не підвів Саїда. Він вирішив, що Лукаш або ідіот, або святий, або геній.

Перший строк Саїд отримав у малолітстві, коли в черзі стояв за продуктами. Його образила, досить нахабно, бухгалтерка із сусіднього будинку; і не стільки образливою була лайка, скільки молодого Саїда вразило зверхнє ставлення до нього як до падлюки чи неповноцінного. Саїд провів жінку до самого двору і там одним ударом випустив противній бабі тельбухи. А потім подзвонив у міліцію. Хоча сам Саїд чекати правоохоронні органи не збирався. З висоти п’ятого поверху він зі страхом спостерігав, як тарганами копошиться міліція, а лікарі в білих халатах нагадують уйобків, що понатягували на себе презервативи. Саїд закурив косяка, помахав ментам та лікарям рукою з балкона. Він дочекався сутінків, пробрався на квартиру сусідки і в кожній кімнаті навалив купу лайна. Дувся він добросовісно. Сусідка вижила, а Саїд отримав перший строк.

– Біль допомагає у всьому, – говорив Саїд. – Він змушує тебе пізнати більше. З болем ти нарівно можеш говорити з небесами…

Це нагадувало Лукашу пошуки істини, від якої він вчасно втік. Він нікого не любив і не ненавидів. У Лукаша це було за межею. І він не любив, коли повчають, тому що до якоїсь пори він був упевненим у своїх думках, у своїх крихітних істинах; доки не довелося зізнатися, що вони порожні і нічого не варті, ці прописні істини. Чиста шолудива банальність, полишена життєвих токів. Зустрівши Саїда, Лукаш зрозумів, що зазнав фіаско перед людьми, перед Богом і самим собою.

– Біль удосконалює людину, – говорив Саїд. – А ти, блядь, ховаєшся за прозору ширмочку і говориш: людина не може страждати, людина створена для кайфу… Все, що відбувається, старий, давно сплановане. А ти утовкмачив собі в голову, що ти творець свого щастя…

Лукаш, як завжди, сидів на стільці, звісивши руки на спинку, усміхався одними очима, спостерігаючи, як на кахлі у гівні і блювотинні повзає Саїд.

– Це моя трупарня, – нарешті сказав він і щиро усміхнувся. Він сказав це таким тоном, як міністр чи президент: моя країна, моя держава.

13

Андрій кінчив на землю, коли Артур ножицями відрізав пальці на нозі барбі-дівчинці. Пальці відлітали з приємним хрускотом. Дівчина не кричала, вона лише витріщала очі невідомо куди. Вона сиділа без джинсів і трусів. Джинси забрала Софія. І не лише тому, що її були мокрими від сциклиння. У цьому було щось приємне і