Читати книгу - "Клеркенвельські оповіді"

id="anotelink58" href="#n_58" title=" Під таємницею сповіді (лат.). ">[58] що бачив, як його рідна мати задавила власну новонароджену дитину та віднесла її в кошику до Темзи. Навіть після того мати била й шмагала його; вона вважала, що коли він уперше розкрив рота, щоб закричати, в нього ввійшов диявол. Він зізнався Даклінґу, що тільки раз за все життя знав утіху — коли мати присипляла його піснею, що починалася: «О діво чиста і прекрасна».

Іще цікавішим було те, як саме Гадон полишив це життя. Коли його витягли з кам'яної в'язниці й прив'язали до хури, щоби проволокти з Вільшаної вулиці до верфі Темної вежі, він розкрив рота й заспівав. Коли його тягли по кривій бруківці, він співав «О діво чиста і прекрасна» сильним і красивим голосом.

* * *

Даклінґ вибрався з пансіону та швидко попрямував через клуатр, але й там до нього доносився спів черниці. Тільки коли він увійшов до свого покою, йому спало на думку, що, можливо чернець Бранк Монгорей співав її голосом:

— О діво чиста і прекрасна, velud maris Stella, Мов білий день, світла та ясна, parens et puella. Волаю я тобі, молю я тебе, Ти сина попроси свого за мене, tampia, Аби скоріше я прийшла до тебе, Maria.[59] Розділ восьмий
Оповідь лицаря

Того самого весняного вечора, поки Джон Даклінґ перетинав клуатр Клеркенвельського монастиря, можна було побачити, як гурт лондонців заходить до круглої кам'яної вежі, збудованої ще римлянами; вона стояла за декілька ярдів на північ од Замку Байнарда на березі річки біля Блекфрайарза. Досередини вела одна величезна брама, довкола якої було написано певні латинські слова, що їх можна перекласти так: «Я відчинена не тим, хто стукає, проходячи мимо, а тим, хто стукає стоячи». Кожного з цих вечірніх гостей на вході привітав служник у лівреї, який потім відвів їх крученими сходами до склепінчастого підземного покою. Деякі з тих, хто був присутній на обіді Гільдії Діви Марії минулого місяця в Залі шовковиків, також були тут; серед них були, приміром, лицар сер Джеффрі де Каліс та канонік Вільям Свіндербі. Проте вони не були одягнені в одежу за чином. їхні мантії та каптури були з якоїсь смужкуватої матерії; смужки були білими й блакитними та перетиналися навскіс, що для обізнаної о ока означало схрещення часу з терпінням.

До них приєднався баристер вищого рангу Майлз Вавасюр, а також один із двох заступників шерифа Лондона. Це була висока зустріч, але, хоч як дивно, відкрив її лицар, сер Джеффрі де Каліс, а не заступник шерифа.

Він звернувся до них із латинським закликом:

— Hoc est terra quaestionis…

«Ось земля, яку ми шукаємо. Ось та земля, краса й початок усякого доброго ладу». Це не була молитва Церкви, але вони добре знали її й хором відгукувалися в належних місцях.

Після цієї преамбули лицар обернувся до одного з присутніх.

— Добре діло, Вільяме Ексмю, — сказав він.

Чернець Ексмю зробив крок уперед, стоячи серед високих осіб, і кивнув Джеффрі де Калісу.

— Гра почалася, — мовив він тихим голосом. — Ораторію було добре спалено грецьким вогнем. Смерть у клуатрі Св. Павла сталася випадково, наскільки я розумію, але вона досить гарно послугувала нашій справі.

— Що це за люди, яких ти ведеш?

— То розбиті люди. Безпорадні й безнадійні мешканці світу сього. Це Річард Мароу, тесляр, котрий заповз би на хрест, якби міг. Емнот Галінґ, що витає серед хмар. Гарет Бартон, злий чоловік, що б'ється зі світом. Потім один із павловських економів.

— Он як? — Джеффрі де Каліс підняв голову. — І хто саме?

— Роберт Рафу.

— Мені відомо, що це чоловік боязкого нахилу. Він замало їсть.

— Гамо Фулберд, напрочуд непривітний юнак. На нього чекає особлива доля.

— І їм нічого не відомо про наші цілі?

— Анічогісінько. Вони не мають ніякої підозри про мене. Вони вважають мене за одного з них, передбачених.

Майлз Вавасюр подав голос іззаду:

— Всі кажуть, що твої люди — лоларди.

— Не має значення. — Джеффрі де Каліс поклав Ексмю на плече руку. — Якщо вина впаде на лолерів, тим краще. Ло-лардам бракує серця й печінки, щоби спалювати церкви, але нехай вони будуть обтяжені провиною. Вони підбурять народ. Король здаватиметься слабким і дурним на тлі цих злодіянь. Якщо він не в змозі захистити Святу Матір-Церкву, значить, він — темна істота, що не зносить сонця. Помазаник упаде. Навіть Христос і його свята кров не врятують його.