Читати книгу - "Скоґландія"

На столику біля узголів’я стояв телефон — білий і старомодний, як у фільмах минулого століття. Можна було б зателефонувати мамі. Ярвен узяла слухавку й піднесла до вуха. На її подив, слухавка виявилась дуже важка.

Вона поклала слухавку назад. Вести міжнародні розмови просто так, на чужі кошти, хай навіть, може, на кошти самого короля, якому належав оцей телефон і який мав би за неї платити, Ярвен не могла. Хоча грошей у короля, безперечно, було достатньо.

Але ж ішлося зовсім не про це. Ішлося про те, що міжнародна телефонна розмова на чужі кошти — це крадіжка, ось як сказала б мама. І вона б не зраділа дзвінку, що був би, по суті, крадіжкою.

Ярвен підбігла навшпиньках до стільця, де звечора склала одяг, і дістала з кишені мобільника. Телефонувати в суботу так рано, мабуть, усе ж таки не варто, а ось надіслати есемеску й побажати мамі доброго ранку можна в будь-якому разі.

Вона написала, що їй добре спалося. Що світить сонце. Що весь маєток наче вимер, і в наступній есемесці вона повідомить, хто тут живе ще. «Бувай. Ярвен».

Далі настала Тінина черга. «Вітаю, Тіно! — написала Ярвен. — Ти взагалі не повіриш, якщо я скажу, де оце опинилась! У замку, та ще й у ліжку з балдахіном! Такий кайф! Дай відповідь есемескою. Цьом! Ярвен».

Вона вибрала в меню функцію «Відіслати», натисла кнопку й зачекала підтвердження. Але воно довго не надходило, і коли вона вже хотіла була закрити телефон, на дисплеї з’явилося: «Повідомлення не прийнято».

Ярвен наморщила чоло. Що це Тіна зробила зі своїм мобільником? Вийняла карту? Іноді Тіна, щоправда, витворяла таке, що хоч стій, хоч падай, але вимикати мобільника — це вже таки занадто!

«Головне те, що мої повідомлення приймає мама, — подумала Ярвен. — А Тіні я встигну післязавтра й сама про все розповісти».

Цієї миті задзвонив білий телефон.

— Ярвен?! — почувся привітний Гільґардів голос. — Сподіваюся, я тебе не розбудив? Ми тут не проти б зараз поснідати з тобою. Адже сьогодні на тебе чекає велика програма. Можна, пані Тяркс за чверть години зайде по тебе?

— Так, звичайно! — відповіла Ярвен.

Її знов опанував неспокій і страх.

До столиці лишалося вже недалеко. Всю дорогу вони їхали мовчки, хлопчина майже не розплющував очей, так наче спав, тільки час від часу мало не злякано хапався за свого берета й ще нижче натягав його на лоба.

Чоловік усміхнувся. Звісно, краще було б, якби поруч сидів балакучіший супутник, а натомість тепер він, боячись збудити хлопчину, навіть не важився увімкнути приймача. А проте почувався чоловік спокійно й задоволено. Приємно було допомогти малому, адже той, якщо судити з його вигляду, на потяг грошей не мав. Хоча це було й досить дивно, надто коли зважити на те, як вишукано він розмовляв.

Десь за годину їзди до міста їх почало обганяти двомісне спортивне авто, а назустріч саме мчала вантажна машина, і чоловік різко загальмував.

— Прокляття! — розлючено кинув він. — Декому так і кортить не їздити, а літати!

Хлопчина злякано розплющив очі, потім знову відкинувся на спинку сидіння й спитав:

— Чи скоро ми вже приїдемо?

Чоловік кивнув головою й промовив:

— Можна, я вимкну тепле повітря? Ти вже, мабуть, трохи нагрівся.

Замість відповісти, хлопчина відстебнув ременя безпеки, скинув бахмату куртку й сказав:

— Так, дякую. — Берета він знов нацупив на самі очі.

Згодом чоловік дорікав собі за те, що повівся так нерозважливо. Було очевидно: хлопчина наляканий. Однак ніщо не вказувало на те, що він покалічений, тим більше — покалічений тяжко… Чоловік тієї ж миті різко пригальмував, повернув голову до малого й пожартував:

— А чи не хочеш ти скинути й берета? Тобі в ньому не парко?

Хлопчина мовчки покрутив головою й визирнув з вікна.

— Слухай, у кімнаті й у машині головний убір належить скидати! — промовив чоловік і простяг праву руку, щоб жартома стягти з хлопчини берета.

Далі все сталося блискавично. Хлопчина схопив його руку й так її вкусив, що від болю чоловік мало не випустив керма, й машина трохи не злетіла з дороги, а хлопчина смикнув берета до себе, відчинив дверцята й випав на асфальт.

Чоловік скрикнув і подмухав на руку, а тоді різко зупинився й дав задній хід. Але на узбіччі вже нікого не було. Хлопчина, мабуть, подався до лісу.

Чоловік поглянув на сліди від невеличких зубів на тильному боці долоні та пучці великого пальця й простогнав. Подумав ще, чи не погукати хлопчину, але потім