Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"

дуже підозріло. Давайте визирнемо в коридор і подивимося, що там відбувається. Куди йде цей… неголений…

— Нехай його кодове ім’я буде «лісовик», — запропонував Семко. Усі кивнули.

— «Лісовик» і «велетень», — додала Діанка. — Так нам буде легше… говорити про них. І взагалі…

— А доки ми патякали, він, мабуть, уже прийшов, — округлив очі Миколка. — Добив там когось… невинного, і повертається!

Діанка не втрималася від сміху.

— Не драматизуй. Краще спробуй тихенько відчинити двері.

— Легко, — випнув груди Миколка.

Проте виявилося, що відчиняти рипучі купейні двері так, щоби ніхто не почув, насправді не надто легко. Проте — спільними зусиллями — дітлахи впоралися, і за якусь хвилину Діанка вже напружено вдивлялася в напівстертий мороком коридор. Під стелею ледь блимали нічні лампочки, освітлення було нікудишнім, проте повернення «лісовика» дівчинка все ж помітила. Не озираючись, прошепотіла: «Він!», — і продовжила стеження. До її ніг тулився розбуджений Кабачок — смішний п’ятачок поросяти також виглядав назовні.

«Лісовик» ішов, похитуючись в такт уривчастим рухам поїзда, і, здавалося, не вельми переймався тим, що його хтось побачить або почує його кроки. Останні відлунювали досить глухо-завдяки килимовій доріжці, котра вкривала підлогу вагону, однак була надто тонкою, аби заглушити їх повністю. Дядько навіть щось насвистував, деколи зупинявся і пильно дивився у вікно, немов сподіваючись побачити в нічній темряві щось, окрім жовтуватих плям ліхтарів та темних силуетів дерев, що миготіли за склом. Коли «лісовик» наблизився до дитячого купе, Діанка беззвучно відступила, аби він її не помітив, і це спрацювало б, якби не Кабачок, котрий, відчувши чужого, не забарився голосно і сердито хрюкнути — аби той, чужий, знав, хто в хаті господар. На кілька неймовірно напружених секунд дітлахи завмерли перед, здавалося б, неминучою загрозою викриття, — але, на їхнє щастя, «лісовик», хоча й почув Кабачкове рохкання, та неправильно витлумачив його джерело.

— От зараза! — вилаявся він. — Що ж він не вгамується, га? Я ж усе зробив, як треба… Сповзло, чи що?

І моторно — що геть не пасувало до його недавніх лінивих рухів — кинувся назад до люксового купе. Скориставшись цим, Діанка заклацнула двері.

— Ми крізь стіну почуємо, коли він прийде, — пояснила вона хлопцям. — А щойно вони трохи вгамуються або задрімають, ми…

— …І собі навідаємося до того моряка! — підхопив Миколка. — Йому напевно потрібна допомога!

— Так, навідаємося, але не всі, — роздумливо мовив Данилко. — Не варто привертати до себе зайву увагу… Підемо удвох, я і…

— Я! — дружно сказали всі троє — Ді, Миколка і Семко. І навіть Кабачок знову хрюкнув щось — уже не сердите, а прохальне. Данилко похитав головою.

— Поросят не беремо. Що ж до решти… нехай кожен обґрунтує свою участь.

Заперечувати участь у нічній вилазці самого Данилка нікому й на гадку не спало.

— Я їх перша почула! — впевнено сказала Діанка. — Це аргумент.

— А я їх перший запідозрив, — мовив Миколка. — І перший почув, що в люксі є моряк. Це також аргумент. А ніхто з вас мені не вірив!..

— А я, — Семко хмикнув, — взагалі ще нічого не зробив…

— От і зробиш, — присудив Данилко. — Підеш зі мною. По дорозі вирішимо, хто залазить у купе, а хто стоїть на варті.

— Ага, і обґрунтувати не забудьте, — Діанка насупилась, як миша на крупу.

— Не забудемо, — запевнив Данилко і замовк, прислухуючись.

— Що? — хрипким шепотом спитав Семко, хоча, як і всі, вже здогадався. — «Лісовик» повернувся.

Глава 6

Зрештою, розподіл обов’язків під час нічної вилазки до чужого купе завершився мирною домовленістю. Діанка та Миколка згодилися, що їм краще почекати. Нехай навіть увесь вагон, окрім хіба що їхніх стурбованих сусідів, спить, та рухатися коридором учотирьох означало ризик кого-небудь розбудити. А проігнорований ризик, як вагомо зазначив Данилко, майже завжди означає провал.

Хлопців проводжали, як на війну, тільки швидше. В коротенькій напутній промові Миколка висловив сподівання, що ув’язнений боцман іще живий, а Дінка просто сказала:

— В разі чого — замикайтеся в тому купе й телефонуйте. Я вимкну звук на мобільному, але буду постійно дивитися на екран. Дзвінок не пропущу.

— Це не знадобиться, Ді, — впевнено пообіцяв Данилко. І вони вирушили.

До таємничого люксу хлопці дісталися без пригод. Проникнути всередину теж було, як завважив великий прихильник книжок про Шерлока Голмса Семко, «елементарно, Ватсоне». Щоправда, хлопці відразу зачинилися — про всяк випадок, із міркувань особистої безпеки. З тих же міркувань світло вони вирішили не вмикати. Увімкнувши заздалегідь прихоплений ліхтарик (Данилко, як завжди, був сама передбачливість), друзі уважно й ретельно оглянули купе.

Воно було порожнім.

Мало того — абсолютна, цілковита тиша, що стояла в ньому, переконливо доводила відсутність дихання, ворушіння чи інших ознак будь-якої форми життя. Збитий з пантелику і, ніде правди діти, добряче роздратований Семко