Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

Він посміхнувся:

— Це єдине, чому немає аналога в минулому.

***

Зухра стояла, прихилившись до шафи, дивлячись через вікно на небо, вкрите свинцевими хмарами, і чекала, поки я доп’ю свій чай. Сісти відмовилася. Тоді я запропонував їй плитку шоколаду, який завжди тримаю про всяк випадок. Вона взяла шоколад на знак нашої міцніючої дружби. Її щире серце відчувало мої симпатії до неї, і я був радий з цього. Закрапав дощик. Я почав розпитувати Зухру про село, де вона виросла. Зухра відповідала знехотя. Я здогадувався про справжню причину її приїзду сюди, але сказав:

— Якби ти залишилася біля землі, то напевне тобі б зустрівся гарний чоловік.

Тоді вона розповіла мені дику історію про свого діда й про старигана, за якого її збиралися віддати, і про свою втечу з села. Це неабияк схвилювало мене.

— Ти не боїшся пересудів?

— Це не таке страшне, як те, від чого я втекла!

Зухра зачарувала мене: така самотня, вона була втіленням упевненості в собі. Дощ заливав патьоками вікна, і невдовзі за шибами неможливо було нічого розгледіти.

***

Що це? Бомба? Ракета? Ні всього-на-всього машина того шайтана, Хусні Алама. Що примушує його так гасати? Це, певно, таємниця, відома лише йому. Та ні, біля нього сидить дівчина. Схожа на Сонію. Невже справді Сонія? Сонія чи хто там — нехай іде до дідька!

Не встиг я всістися в своєму кабінеті, як до мене зайшов товариш.

— Вчора забрали твоїх друзів, — повідомив він.

У мене потемніло в очах. Я не міг вичавити з себе й слова.

— Кажуть, що…

— Мене це не цікавить, — перебив я його.

— Кажуть…

— Я тобі сказав: це мені не цікаво…

Він сперсь обома руками об мій стіл і сказав:

— Твій брат виявився мудрим.

— Авжеж, — погодився я, — мій брат мудрий.

А сам подумав, що Хусні Алам уже десь за тридев’ять земель, і Сонія тремтить від страху й насолоди.

***

— Ні пари з вуст! Я витягну тебе з цього лігва!

— Але ж я не хлопчик.

— Ти вже загнав свою матір у могилу.

— Ми ж домовились не чіпати минуле.

— Але воно повторюється сьогодні. Ти поїдеш зі мною в Александрію, я силою примушу тебе зробити це.

— Будь ласка, поводься зі мною, як із чоловіком.

— Не будь дурником. Ти думаєш, ми нічого не бачимо? Даремно! — Він заглянув мені в вічі. — Ти за кого їх маєш? Невже за героїв? Я їх знаю краще за тебе, і ми поїдемо разом, бажаєш ти цього, чи ні.

***

Вона відчинила мені двері. Моє серце несамовито калатало, в горлі пересохло. У коридорній пітьмі її обличчя видавалося блідим і змученим. Погляд збайдужіло втупився в мене, не впізнаючи. Однак за мить в очах засвітилося, і вона прошепотіла:

— Пане Мансур!

Вона пропустила мене в дім.

— Як справи, Даріє?

Ми зайшли до вітальні. Сумний вигляд господині лише підкреслював похмурість, що панувала в кімнаті. Ми повсідалися на стільцях. Зі стіни навпроти на нас дивився з чорної рамки портрет. Ми обмінялися з нею сумними поглядами.

— Ти коли приїхав до Каїра?

— Я щойно з вокзалу…

— Ти все знаєш?

— Еге ж. Мені сказали в студії, і я зразу сів на двогодинний поїзд.

Я дивився на його портрет. У кімнаті стояв дух тютюну, який він курив і який ще не встиг вивітритися.

— Їх усіх заарештували?

— Думаю, що так.

— Куди повезли?

— Не знаю.

Вона була непричетна, вимучені безсонням очі погасли.

— А ти?

— Як бачиш…

Сама-саменька, без грошей. Він був викладачем на економічному факультеті й, звісно, не мав ніяких заощаджень.

— Даріє, ми ж старі друзі з тобою, а він був мій найкращий товариш, хоч хай там як…

Я секунду повагавсь і сказав те, що готувався сказати:

— Я службовець, у мене добра платня, я нічим нікому не зобов’язаний…

Вона похитала головою:

— Не треба, ти ж знаєш, що я…

— Думаю, що ти не відкинеш мою скромну допомогу, — перебив я її.

— Сподіваюся підшукати собі якусь роботу.

— Це вже як вийде, до того ж потрібен час.

У кімнаті все нагадувало про нього. Диван, письмовий стіл, магнітофон, телевізор, приймач, альбом із фотографіями. Але де той знімок, зроблений в «Обреж-Фаюм»? Певне, він викинув його в гніві.

— Ти щось думаєш робити?

— Ще нічого не вирішила.

Трохи повагавшись, я спитав:

— А ти не думала написати мені?

— Ні, — відповіла вона не зразу.

— Хіба не спало на думку, що я можу приїхати?

Вона не відповіла, вийшла з кімнати і невдовзі повернулася з чаєм. Ми запалили. Я неначе потрапив у минуле. Старий біль схопив за серце. Не витримавши, я мовив:

— Ти, напевне, знаєш про мої невдалі спроби повернутися до організації?

Вона знову змовчала.

— Але ж мені не було ніякої підтримки… Що можна ще страшніше придумати?

— Годі про минуле, — сказала вона.

— Навіть Фавзі мене уникав!

— Я тебе вже попрохала: годі про це!

— Ні ж бо, Даріє,— відповів я. — Чудово, чудово знаю, що казали про мене. Казали, нібито я хочу повернутися тому, щоб бути «сексотом» у брата.

Вона роздосадувано покосила на мене: