Читати книгу - "Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі"

Одного разу площа перед фортецею заповнилася народом. Тут зібралися найпрославленіші представники мамелюків з усіх областей Єгипту. Це були беї, тисяцькі, сотники й обрані воїни. Мамелюки снували по площі, збиралися групами, сперечалися. Одні хвилювалися, інші розмовляли спокійно. Було зрозуміло, що треба вирішувати якесь вельми важливе питання.

І ось на одній із веж фортеці замайорів прапор. Мамелюки вітали його гучними вигуками. Суперечки і розмови відразу вщухли, і воїни почали шикуватися по загонах. Посередині площі вишикувалися піші, а по боках — кінні. Всі були озброєні.

Минуло небагато часу, і на мурі з’явилися беї. Вони звернулися з привітанням до війська. Мамелюки відповіли їм захопленими вигуками.

Незабаром винесли ноші під пишним балдахіном. Мамелюки завмерли. Насалик встановили на стіні. З них повільно зійшов сухий білобородий старець у простому халаті. На голові його біліла чалма, на перев’язі висіла оброблена золотом крива шабля. Це був Омер-бей-Саїд, глава мамелюків, обраний після смерті Алі-бея.

Омер-бей подав прислужникам знак прибрати ноші, поправив шаблю, підійшов до краю зубчастої стіни і привітав воїнів.

— Хай живе мудрий Саїд! Хай живуть непереможні мамелюки! — гримів натовп.

Вождя оточили беї. Палким поглядом окинув Омер вишикуваних на площі вершників і піхотинців. Їх було кілька тисяч. Воїни в яскравих шатах і чалмах створювали величне видовище.

— Слава аллаху, творцеві милостивому! — урочисто виголосив Омер-бей і підніс руки до неба. Голос у нього був чіткий і гучний.

— Слава Аллаху! — відгукнулися вояки.

— Хай живуть переможці-мамелюки! — виголосив Омер-бей-Саїд.

Захоплені вигуки не змовкали ні на хвилину. Омер-бей почекав деякий час і, коли запанувала тиша, звернувся до присутніх на площі:

— Мамелюки!

Воїни затамували подих. Застигли навіть коні.

— Прапор пророка осяваяє наше воїнство. Ворогів лякає геройство і відвага мамелюків. Від падишаха до правителя диких хартумських племен — всі скрегочуть зубами в безсилій люті і заздрості. Та пророк поки не позбавляє нас своєї милості й допомагає нам давати ворогам відсіч. Прапор пророка гордо майорить над нами. Пророк стане нашим покровителем і надалі, якщо ми будемо одностайні, мужні і самовіддані.

— Хай живе Омер-Саїд! Хай живе воїнство мамелюків! — не змовкали гучні вигуки.

— Мамелюки, сини мої, — продовжував Омер-Саїд, — усім вам відомо, що наша надія й опора, після аллаха і його пророка, — наша правиця і наш клинок. Та ми з досвіду знаємо, що, якою б не була сильною наша рука і якою гострою шабля, яким не було б численним наше воїнство, воно безсиле, якщо його не поведе достойний вождь. Мамелюки, одна з наших переваг завжди полягала в тому, що ми вміли вибирати достойних проводирів. Ми не зважали на походження і родовитість. Розумом, відвагою і відданістю справі повинен відрізнятися наш вождь. Сьогодні ми всі у великому горі: пророк закликав до себе славного воєначальника, самовідданого мамелюка, правителя Фів — Багир-бея. Зараз душа Багир-бея пізнає солодкість раю, а оновлена істота його перебуває серед гурій. А нам, залишеним на цьому світі, потрібен ватажок, який міг би замінити його. Ми повинні обрати нового сардара[34] замість покійного Багир-бея. Назвіть, брати, гідного наступника. Щоб були нам захистом великий аллах і пророк його доти, поки це безхмарне небо простягається над Єгиптом і великий Ніл котить до моря свої цілющі хвилі. Слава Аллаху, милостивому, який відпускає нам наші гріхи! — здійнявши вгору руки, закінчив Омер-бей-Саїд.

Серед воїнів пробіг шепіт:

— Нехай краще сам назве...

— Мамелюки! — несподівано пролунав гучний голос, і сивий вершник на вороному коні виступив вперед.

Знову запанувала тиша.

— Мамелюки! Минуло двадцять років звідтоді, коли і я був молодий, як Сіута припинила виплату данини. Вона, вступивши в союз з Гомаром й іншими чорношкірими племенами, вирішила помірятися з нами силами. Проти ворогів були спрямовані дві тисячі мамелюків. Серед них був і я. Ми взяли в облогу Сіуту, збираючись покінчити з нею одним ударом. Але не так-то легко було цього домогтися. Язичник Чиран-бей, ватажок ворожих списоносців, обійшов наше ліве крило і відтіснив його в глухий кут між Сіута й урвистими скелями. Кіннота наша там не могла розвернутися, а з фортечних стін нас обсипали палаючими головешками і камінням. Ми потрапили в найнебезпечніше становище. Мамелюки! Хто тоді перший виліз на стіну і почав рубати ворогів? За героєм пішли інші воїни. Вони ввірвалися в фортецю, відкрили ворота, і ми перемогли. Той мамелюк був призначений тоді сотником. Хто ж це був?

— Махмуд! Махмуд! — загриміла вся площа.

— Мамелюки! — пролунав голос з лав вершників, і якийсь рудобородий статечний воїн виїхав уперед. Під ним гарячкував величезний жеребець, крутячи головою і пориваючись пуститися навскач.

Мамелюки розступилися, вершник відпустив повіддя, і кінь заспокоївся.

— Я сподіваюся, брати і соратники, що ви вислухаєте і мене, — сказав рудобородий. — Цей чудовий квітучий оазис у дикій і голій пустелі, що лежить, як смарагд, серед скель, ці руїни древніх храмів і величезних некрополів, цей багатий виноградними лозами, фініками і пшеницею край — Єгипет, цей край, мамелюки, великий пророк підпорядкував нашому прапорові і нашому клинку. Величаво тече Ніл і несе до моря звістки про події в нашій країні, щоб розповісти неозорому морю і всьому світу про нашу єдність, про нашу безстрашну сміливість. Про що ще може розповісти Ніл? Звичайно, не про мого славного діда і великого прадіда! Адже я і сам не знаю, хто я родом; відомо тільки, що я — мамелюк. Меч — батько мій, правиця — сила моя, а непорушний союз з вами, брати, — перемога моя...

— Ура, ура! — пролунало в лавах воїнів.

— Звичайно, правий наш повелитель, вождь і учитель Омер-бей, — продовжував рудий вершник. — Доблесним воїнам потрібен хоробрий ватажок. Безстрашний ватажок вартий цілого воїнства! Я знаю: багато хто з вас пам’ятають, — минуло лише десять років звідтоді, як нам довелося боротися біля Ассуана. З дикими вигуками і скреготом зубів кинулися на нас чорношкірі. Ми дали їм рішучу відсіч. Блиск наших шабель сперечався з променями сонця. Рукопашна сутичка тривала довго. Незліченний ворог, немов хмари сарани, рухався на нас. Ми порубали тисячу, на нас потяглося дві. Розвіяли в прах і цих — на нас рушили нові п’ять тисяч. Втомилися і здригнулися наші воїни. Здавалося, доля нас зраджує — похитнулося наше горде знамено. Я відчув біль у лікті і вже не міг володіти мечем... По моїй руці струменіла кров, підбадьорливих закликів уже не було чутно. Я озирнувся... О, краще б осліпли мої очі! Слава мамелюкського воїнства, Багир-бей, упав з коня, пронизаний списом чорношкірого... Мамелюки розгубилися. Ще хвилина, і