Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

ще не мав диплома і не заробляв на прожиток, бо відмовлявся працювати разом з батьком.

Пересвідчившись, що його рідні не забракували мене відразу ж, Фабіан вирішив діяти, поки вони не змінили свою думку і я не поїхала в Сакраменто. Наступного дня, скориставшись неуважливістю моїх тіток, він підстеріг мене і тремтячим голосом заявив, що хоче поговорити зі мною наодинці. Я відвела його в Пахареру, свою криївку, куди рідко хто, крім мене самої, потикав носа. На дверях висіло оголошення, виведене на шматку дерева, яке забороняло вхід «особам обох статей». Надвечірнє сонце освітлювало оселю, яка досі пахтіла сосновим деревом. Умеблювання складалося з товстої дошки на залізних ніжках, що правила за стіл, полиць з книжками, дорожньої скрині й обшарпаного дивана, на який я йому вказала, а сама розмістилася на єдиному стільці.

— Ти... ти ж знаєш, що я... я збираюсь тобі сказати, правда? — страшенно заникуючись, промовив Фабіан, бгаючи в руках один із трьох носовичків, які він завжди носив у своїх численних кишенях.

— Ні, звідки я можу це знати?

— Прошу тебе, виходь за мене заміж! — випалив він майже криком.

— Заміж? Мені лише двадцять років, Фабіане. Як я можу вийти заміж?

— Це не мусить бути... зараз же, ми... ми можемо почекати... Я скоро отримаю диплом.

Мої тітки і дядько Бруно не раз кепкували зі щоденних візитів ветеринара, і це мало б наштовхнути мене на думку, що його цікавлю я: у Санта-Кларі не було більше нікого, на кому цей юнак міг би зосередити свою увагу, однак його освідчення заскочило мене зненацька. Він мені полюбився, хоча його постійна присутність мені докучала. Коли якогось дня він не приходив о звичній годині, я дещо занепокоєно дивилася на годинник із маятником.

Перше, що я відчула, коли він заговорив про одруження, був острах перед можливістю прилучитися до німецької колонії, де я би почувалася, як гидке каченя серед лебедів. Вийти заміж за Фабіана було би страшним глупством, але коли я бачила його тут, перед собою, збентеженого, підхопленого потоком його першого кохання, мені не вистачило духу прямолінійно дати йому відкоша.

— Вибач, але зараз я не можу дати відповідь, мені треба подумати. Зачекаймо трохи, а тим часом ми краще пізнаємо одне одного, гаразд?

Фабіан зробив глибокий вдих і якусь хвильку не дихав, потім витер чоло хустинкою — з таким полегшенням, що на його очах виступили сльози. Боячись, що він розплачеться, я підійшла до нього і стала навшпиньки, щоб поцілувати у щоку, але він міцно пригорнув мене до себе і поцілував просто в уста. Я відхилилася назад, налякана нестямною реакцією цього чоловіка, на позір такого розважливого і стриманого, але він мене не відпускав і цілував, доки я не розслабилась в його обіймах і не відповіла на поцілунок, досліджуючи цю близькість, яка щойно виникла.

Важко описати суперечливі емоції, які мене в ту мить охопили, Каміло, бо з роками нагальність жадання втрачається і такі спогади стають абсурдними — це як психічний розлад, який стався з кимось іншим. Гадаю, я відчула пробудження сексуальності, насолоду, збудження, цікавість упереміш зі страхом надто себе скомпрометувати і втратити можливість відступу, але я не впевнена ні в чому, що пов’язане з сексом. Я вже забула, як це було.

Я нікому не розповіла про те, що сталося, але всі, навіть Торіто в його невинності, про все здогадалися, бо коли ми з Фабіаном були разом, атмосфера змінювалася. Ми під будь-яким приводом зникали в Пахарері, гнані ураганом передчування, який неможливо було приховати. Як і варто було сподіватися, пестощі наростали, але він мав тверді переконання щодо того, що дозволено перед шлюбом, і ніщо не могло їх похитнути — ні його палке кохання, ні моя поблажливість. Попри ризик завагітніти і отримане мною суворе виховання, я бунтувалася проти Фабіанового ханжества і якби він дозволив, ми б кохалися оголені замість цих виснажливих сутичок, коли сковував й одяг. Я мушу тобі пояснити, Каміло, що в ті часи вважалося: дівчата з мого соціального середовища до заміжжя не сплять ні зі своїми нареченими, ні з кимось іншим. Я впевнена, що багато з них це робили, але не зізнались би у цьому навіть під тортурами. Протизаплідну таблетку тоді ще не винайшли.

У ті дні, коли ми могли бачитися до мого від’їзду, взаємно досліджуючи одне одного у хижці, сховавшись у стайні чи в кукурудзяному полі, у Фабіана зміцніла рішучість любити мене завжди, як він знову і знову писатиме мені в своїх листах. У мені зародилася спокійна впевненість, що одного дня я вийду за нього заміж, бо для будь-якої жінки є природно стати дружиною і матір’ю.

— Фабіан добрий хлопець, порядний, працьовитий, відкритий, дуже прив’язаний до своєї родини, як і мусить бути, і професія ветеринара є дуже шанованою, — казала тітка Пілар.

— Цей юнак — один із тих вірних людей, які народжуються, щоб пережити лише одне велике кохання, — додавала непоправно романтична тітка Пія.

— Він зануда, тітоньки. Він такий передбачуваний, що я знаю, яким він буде через десять, двадцять чи п’ятдесят років, — перечила я їм.

— Краще занудний чоловік, ніж якийсь шелихвіст.

Що знали про кохання та шлюб ці дві старі панни? Мені подобалася сексуальна гра з Фабіаном, хоча вона лишала мене в стані ненаситі та іритації, але я відчувала невеликий фізичний чи сентиментальний потяг до цього високого, худого, штивного чоловіка з поважними манерами і пуританськими звичаями. Він напевне був би чудовим чоловіком, але я зовсім не квапилася вийти заміж. Мені хотілося трохи насолодитися свободою, перш ніж зажити з ним тихим життям, виховуючи дітей в непорушній безпеці його клану. Я уявляла це майбутнє як спокійну рівнину, на якій не може статися нічого незвичайного, ніяких інтриг, зустрічей чи пригод — пряма дорога, що веде до смерті.

8

Марко Кусанович емігрував з Хорватії наприкінці ХІХ століття, коли йому було чотирнадцять років — сам-один і без грошей, з обривком паперу, на якому було написано ім’я родича, який виїхав у Південну Америку за десять років до того. Він ніколи не бачив карти і не підозрював, яку відстань йому доведеться подолати, не мав певності, куди правувати, і зовсім не говорив іспанською мовою. За проїзд він розплатився, працюючи на вантажному судні, капітан якого, теж хорват, зглянувся над ним і взяв помічником кока. Прибувши на місце, Марко не зміг знайти людину, чиє ім’я було написане на папірчику, бо помилився країною: його родич емігрував