Читати книгу - "День повернення додому"

він просто спав і все. Це було дуже підозріло.

Дуґлас відчував, як усередині нього білою квіткою розпускається прекрасне, рівне полум’я ненависті. Ту кімнату він тепер називав лігвом Кобермана. Коли там жила міс Седлоу, кімната потопала у яскравих квітах. Тепер же вона стояла пустою, голою, чистою, холодною, усе на своєму місці, усе таке чуже і ненадійне.

Ранком четвертого дня Дуґлас ішов сходами нагору.

Напівдорозі до другого поверху було велике, залите сонцем вікно із жовтогарячими, пурпуровими, синіми, червоними і бордовими скельцями. Чарівними ранками, коли світло, падаючи крізь вікно, приземлялось на сходи і з’їжджало поруччям униз, Дуґлас, немов зачарований, стояв біля нього і дивився на світ через різнобарвні шибки.

Ось зараз світ став синім: під синім небом ходили сині люди, їздили сині машини, дріботіли сині собаки.

Він змінив шибку. Бурштиновий світ! Повз нього пропливли дві лимонні жінки, схожі на дочок Чінгісхана! Дуґлас захихотів. Це скло навіть золото сонячного проміння робило чистішим.

Була восьма ранку. На узбіччі з’явився містер Коберман, що повертався зі своєї нічної роботи, несучи на руці парасольку. Солом’яний капелюх прилип до волосся, змащеного патентованою олією.

Дуґлас подивився крізь інше скельце. Червона постать містера Кобермана рухалася червоним світом, поміж червоних дерев і червоних квітів — але було у цьому щось дуже дивне.

Щось із містером Коберманом.

Дуґлас примружив очі.

Червоне скло творило з містером Коберманом справжні дива! І з його обличчям, одягом, руками. Одяг неначе розтанув. На якусь жахливу мить Дуґласові здалося, що він бачить, що у містера Кобермана всередині. І те, що він там побачив, змусило його притиснути носа до червоного скельця і часто блимати очима.

Саме в цю мить містер Коберман звів погляд угору, побачив Дуґласа і замахнувся на нього парасолькою, немов хотів ударити. Він швидко пробіг по червоній галявині до вхідних дверей.

— Юначе! — закричав він, злітаючи сходами вгору. — Що це ви робите?

— Просто дивлюсь, — ніяково сказав Дуґлас.

— І це все? — кричав містер Коберман.

— Так, сер. Я дивлюся через усі скельця і бачу різні світи. Блакитні, червоні, жовті — усякі.

— Усякі світи, он як. — Зблідле обличчя містера Кобермана повернулося до вікна. Він опанував себе. Витерши обличчя хустинкою, удав, що сміється: — Так. Усякі світи. І всі різні. — Він підійшов до своїх дверей. — Біжи, пограйся десь, — сказав він.

Двері зачинилися. В коридорі нікого не було. Містер Коберман зник.

Дуґлас знизав плечима і подивився крізь інше скло.

— Ой, усе фіолетове!

Півгодини по тому, граючи у пісочниці позад будинку, Дуґлас почув, як щось розбилось і з брязкотом посипалося додолу. Він зірвався на ноги.

За мить на задньому ґанку з’явилась бабуся із ременем для бритви у тремтячій руці.

— Дугласе! Скільки разів я тобі говорила: ніколи не кидай м’ячем у будинку! Ох, я зараз плакатиму!

— Я ж сидів ось тут, — спробував протестувати він.

— Іди подивись, що ти наробив, негідний хлопчисько!

Уламки великого кольорового вікна веселкою розсипалися сходами. Посеред різнобарвного хаосу лежав його м’яч.

Дуґлас не встиг навіть почати доводити свою безвинність, як на його спину опустився десяток болючих ударів. Там, де він із криком приземлявся після одного удару ременем, його тут же наздоганяв наступний.

Пізніше, подумки сховавшись у пісок, як страус, Дуґлас плекав свої жахливі побої. Він знав, хто жбурнув його м’ячем у вікно. Чоловік у солом’яному капелюсі і з дохлою парасолькою, котрий замешкує у холодній сірій кімнаті. Так, так, так. Сльози крапали з Дуґласового обличчя. Нехай начувається. Нехай просто зажде.

Він почув, як бабуся змітає розбите скло. Вона винесла його надвір і висипала у бак зі сміттям. Червоні, рожеві, жовті скляні метеори блискучим дощем падали додолу.

Коли вона пішла, Дуґлас, схлипуючи, через силу поволік ноги до баку, щоб врятувати три шматочки чарівного скла. Містеру Коберману не подобалися кольорові вікна. Тоді ось ці — він поклацав ними в руках — варто зберегти.

Дідусь щовечора повертався з редакції газети трохи раніше за пожильців, десь о п’ятій. Коли його повільні, важкі кроки розносилися вітальнею, а важка тростина з червоного дерева гупалася у підставку, Дуґлас біг обійняти широкий живіт і посидіти у діда на колінах, поки той читав вечірню газету.

— Привіт, дідусю!

— Здоров, малеча!

— Бабуся знову різала курчат. Так цікаво спостерігати, — сказав Дуґлас.

Дідусь продовжував читати.

— Уже вдруге за тиждень. Просто якась курчатниця, а не бабуся. А тобі подобається дивитись, га? Ох і холоднокровний же ти малий стручок!

— Мені просто цікаво.

— Це точно, — буркнув дідусь, нахмурюючи брови. — Пам’ятаєш той день, коли жінку збило потягом? Ти запросто підійшов і дивився на неї, на кров і все інше. — Він засміявся. — Чудне ти каченя. Таким і лишайся. Нічого не бійся, ніколи в житті. Гадаю, це в тебе від батька, він же в тебе військовий і все таке. Ти з ним був дуже близький, перш ніж переїхав до нас минулого року, — і дідусь повернувся до газети.

Довга пауза.

— Діду?

— Що?

— А що як у людини не було би серця чи легень, чи шлунку, а вона лишалась би живою, ходила б і все таке?

— Це було б чудом, — пробурчав дідусь.

— Я не про чудо кажу. Я кажу, що як у неї всередині усе було б інше! Не таке, як у мене.

— Ну, тоді це була б не зовсім людина, чи не так, хлопче?

— Мабуть, ні, діду. Діду, а в тебе є серце і легені?

Дідусь захихотів.

— Ну, по правді, я не знаю. Ніколи їх не бачив, бо ніколи не ходив до лікарів, не робив знімки. Тож може бути, що я всередині однорідний, немов та картоплина.

— А у мене є шлунок?

— У тебе точно є! — гукнула бабуся з порогу. — Бо я його годую! І легені в тебе є, бо ти репетуєш так, що і мертвого збудиш. І ще в тебе є брудні руки, які треба помити! Вечеря готова. Діду, ходи. Дугласе, бігом!

Навколо заметушилися пожильці, що спускалися до вечері, тож якщо дідусь і хотів розпитати Дуґласа про те, звідки взялися ті чудернацькі питання, то втратив таку можливість. Якби початок вечері затримався ще хоч на мить, картопля б охолола, а бабуся — навпаки.

Усі пожильці, окрім містера Кобермана, який похмуро мовчав, сміялись і базікали за столом, але принишкли, коли дідусь прочистив горло. Він кілька хвилин поговорив про політику, а тоді перейшов до хвилюючої теми низки дивних смертей, що недавно сталися в місті.

— Цього досить, щоб старий редактор нашорошив свої вуха, —