Читати книгу - "День повернення додому"

135
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 32
Перейти на сторінку:
сказав він. — Усі такі молоді. Юна міс Ларсон, що жила навпроти балки, наприклад. Її знайшли три дні тому, причина смерті невідома, тільки все тіло вкрите якимось наче татуюванням, а вираз на обличчі такий, що і Данте здригнувся б. І та юна леді, як її звали? Вайтлі? Зникла безвісти, і ніхто її більше не бачив.

— Такі штуки творяться все врем’я, — із повним ротом заявив містер Бріц, автомеханік. — Бачили список Бюро пошуку зниклих? Отакенний, — він показав. — І ніхто так і не взнає, де дівається більша часть.

— Хтось хоче ще гарніру? — Бабуся накладала щедрі порції начинки з курчати. Дуґлас дивився і думав, що у цього курчати було два види нутрощів: ті, що дали йому Бог і людина.

Гм, а як щодо трьох видів нутрощів?

Га?

Чому ні?

Розмова далі точилася навколо загадкових смертей. «А ви чули, тиждень тому Маріон Барсумян померла від серцевого нападу, але, може, це ніяк не пов’язано? — Чи пов’язано? — Та це маячня! — Забудьте вже, хіба обов’язково говорити про таке за вечерею», — і так далі.

— Не можна знать усе точно, — сказав містер Бріц. — Може, в городі завівся вампир.

Містер Коберман перестав жувати.

— Зараз, у 1927-му році? — сказала бабуся. — Вампір? Розкажіть ще.

— Аякже, — сказав містер Бріц. — Їх вбивають срібними кулями. Згодиться любе срібло. Вампири його ненавидять. Я читав десь у книжці. Точно, так і є.

Дуґлас поглянув на містера Кобермана, який тримав у руках дерев’яного ножа з виделкою і в кишенях якого лежали тільки мідні монети.

— Нерозважливо судити поспіхом, — сказав дідусь, — і наперед навішувати ярлики. Невідомо, що це за вампір, гоблін чи троль. Це може бути що завгодно. Не можна всіх ділити на категорії з ярликами і казати, що ці поводяться так, а он ті інак. Це нерозумно. Усі вони люди. Люди, які скоїли щось. Саме так, люди, які скоїли щось.

— Перепрошую, — сказав містер Коберман. Він підвівся з-за столу і пішов на свою нічну роботу.

З’явилися зорі, вийшов місяць, гуляв вітер, цокав годинник, на світанку били куранти, зійшло сонце — і ось він, новий ранок, новий день, і містер Коберман, який ступав тротуаром після своєї нічної роботи. Здалеку за ним слідкував Дуґлас, немов маленький механізм, що гудів і уважно дивився мікроскопічними очима.

Опівдні бабуся пішла до бакалійника.

Як завжди, коли її не було вдома, Дуґлас не менше трьох хвилин покричав під дверима містера Кобермана. Як завжди, не почув нічого у відповідь. Тиша була жахлива.

Дуґлас побіг униз і взяв запасного ключа, срібну виделку і три кольорові скельця з розбитого вікна, які він зберіг. Він повернув ключем у замку і повільно прочинив двері.

У кімнаті стояла напівтемрява, вікна були завішені. Містер Коберман у піжамі лежав на простирадлі, спокійно дихаючи. Він не ворушився. Вираз обличчя анітрохи не перемінився.

— Агов, містере Коберман!

Рівне дихання луною відбивалося від сірих стін.

— Містере Коберман, агов!

Дуґлас підійшов до ліжка, стукаючи об підлогу кулькою для гольфу. Він гукнув ще раз, але відповіді не було.

— Містере Коберман!

Нахилившись над ним, Дуґлас торкнувся його обличчя зубцями срібної виделки.

Містер Коберман зморщився, закрутився у ліжку, важко застогнав.

Реакція. Добре. Класно.

Дуґлас витяг шматок блакитного скла з кишені. Подивившись крізь нього, він опинився у блакитній кімнаті, у блакитному світі, що так само відрізнявся від знайомого йому, як і червоний. Блакитні меблі, блакитне ліжко, блакитні стіни і стеля, блакитні дерев’яні столові прибори на блакитному комоді, похмуре синє обличчя містера Кобермана, його блакитні руки і груди, що мірно піднімались і опускались. А ще…

Голодна пітьма розплющених очей містера Кобермана, що пильно дивились на нього.

Дуґлас відскочив і опустив блакитне скельце.

Очі містера Кобермана були заплющені.

Він глянув крізь скельце — розплющені. Без нього — заплющені. Ще раз — розплющені. Скельце геть — заплющені. Кумедно. Дуґлас тремтів від захоплення експериментом. Крізь скельце було видно, як жадібно, зголодніло визирали крізь повіки очі містера Кобермана. Без нього ж здавалось, що вони міцно заплющені.

Але решта Коберманового тіла…

Його піжама розчинилась у повітрі. Мабуть, так на неї подіяло блакитне скельце. Або вона зникла через те, що була на містері Кобермані. Хлопчик скрикнув.

Він міг бачити крізь стінку живота містера Кобермана, прямо всередину!

Містер Коберман був справжнім посібником з геометрії.

Чи чогось такого.

В ньому містилися штуки різного розміру і форми.

Дуґлас хвилин п’ять здивовано стояв, роздумуючи про блакитні, червоні, жовті світи, що існували усі разом, один поруч із одним, як скельця у великому вікні на сходах. Пліч-о-пліч, різні кольори, різні світи; містер Коберман сам так сказав.

То ось чому розбилося кольорове вікно.

— Містере Коберман, прокиньтесь!

Жодної відповіді.

— Містере Коберман, де ви працюєте ночами? Містере Коберман, де ви працюєте?

Легкий вітерець гойдав блакитну штору на вікні.

— У червоному світі чи у зеленому? А може, у жовтому, містере Коберман?

Над усім панувала блакитна скляна тиша.

— Почекайте, — сказав Дуґлас.

Він спустився на кухню, витяг велику скрипучу шухляду і взяв найбільшого, найгострішого ножа.

Він спокійнісінько пройшов через вітальню, піднявся сходами, відчинив двері кімнати містера Кобермана, увійшов і зачинив їх за собою, тримаючи в руці гострого ножа.

Бабуся саме вкладала пиріг у сковороду, коли в кухню увійшов Дуґлас і поклав щось на стіл.

— Бабусю, ти знаєш, що це таке?

Вона мельком глянула поверх окулярів.

— Ні, не знаю.

Річ нагадувала еластичну квадратну коробку яскравого жовтогарячого кольору. З неї стирчали чотири сині квадратні трубки. Пахла вона незвично.

— Ти колись бачила таке, бабусю?

— Ні.

— От і я так подумав.

Дуґлас вийшов із кухні, лишивши коробку на столі. Через п’ять хвилин він повернувся із чимось іще.

— А як щодо цього?

Він виклав на стіл яскраво-рожевий ланцюжок із пурпуровим трикутником на кінці.

— Не заважай мені, — сказала бабуся. — Це усього лише якийсь ланцюжок.

Повернувшись наступного разу, він тримав у руках безліч кілець, квадратів, трикутників, пірамід, прямокутників та інших форм. Усі вони були податливими, пружними, немов зробленими з желатину.

— Це не все, — сказав Дуґлас, висипаючи їх на стіл. — Там, де я їх узяв, є ще.

— Авжеж, авжеж, — заклопотано, неначе здалеку сказала бабуся.

— А ще ти помилялася.

— В чому?

— Що всі люди однакові всередині.

— Не верзи дурниць.

— Де моя свинка-скарбничка?

— Там, де ти її покинув — над каміном.

— Дякую.

Він протупотів у вітальню і дістав свою скарбничку.

Дідусь прийшов з роботи о п’ятій.

— Діду, ходімо нагору.

— Зараз синку. А навіщо?

— Я тобі дещо покажу. Воно не дуже гарне, але цікаве.

Дідусь

1 ... 24 25 26 ... 32
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День повернення додому», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День повернення додому"