Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

Флотська Безпека теж мала свої амбіції, і зазвичай дві служби намагалися уникати тісних контактів — аби не підвищувати градуса напруги. Все суто формально і протокольно. Хлопчині це, певне, забули пояснити. Альбо він настільки тупий, що не затямив роз’яснень. І вирішив блиснути обізнаністю.

О’Шонессі відступила, знов повертаючись до звіту хроматографа. Її реакція теж не надто скидалася на протокольну. Кемідов за це, авжеж, не похвалить… але Кемідов може йти до дупи. До своєї власної, наприклад. Бо та, в яку він послав Брідж, раптом виявилася з хитрою різьбою. Такою, що саме під інквізиторський болт.

— Техніки повідомляють, що камери у цьому відсіку не встановлювали, тільки давачі температури і тиску, а також протипожежну систему з паровою завісою та герметизацією, — дивлячись на екран термінала, сказала жінка. — Вихід на горішній рівень до газокомпресорної станції палубою вище, так само як і до локальної протипожежної системи. Я переслала звіт на ваш ідентифікатор…

— Що зі звітом КБЖ?

— Досі не надіслали, інспекторко.

«І чому я не здивована?» — подумки прокоментувала цю відповідь Бріджит.

Жінка не зводила з неї допитливого погляду.

— Гадаю, інспекторко, ця справа переходить до СОІ?

— Се не мені вирішувати, — прикривши на мить очі, відповіла О’Шонессі. Вона вже бачила, як у кутках відсіку збираються руді тіні, пульсуючи в такт вогню, що розливався з потилиці. Раніше це завжди були сни. Ніколи — при тямі. Навіть у вагонетці вона просто закуняла — раніше, ніж усвідомила це. Але тепер… тепер Брідж відчувала: ще кілька секунд — і вона побачить, як згоряє й обвуглюється обличчя ФБшниці.

У роті стало так сухо, що язик прилип до піднебіння.

— Тут горів не газ, — провадила далі жінка. — Парова завіса і герметизація загасили б його щонайбільше за десять секунд. Плюс три-п’ять — відгук системи. За п’ятнадцять секунд відсік не міг настільки вигоріти. Тому ви й запитували про окульт-прилади, що могли спричинити таку пожежу. Але їх не було.

О’Шонессі не відповіла, мовчки дивлячись на ФБшницю. Ця швабра могла б їй навіть сподобатися. Іноді такі, попри потерту (і від початку не блискучу) зовнішність, виявляються палкими коханками. До того ж Брідж ще не втратила смаку до марсіянок, в яких усе ще відчувалася якась екзотичність. Може, вона б навіть обміркувала це, якби не чортів біль, від якого вже нили зуби. Якби не рудяво-червона поволока, що поволі наповзала на очі. Якби не страх, що це кутасте обличчя з тонким дзьобиком-носом і блідими лискучими губами от-от перетвориться на обгорілий череп. Ні, до дідька все це. Зараз її потрібен не секс, а алкоголь.

— Тож чекаємо на звіт КБЖ? — на власний розсуд витлумачивши мовчання Брідж, запитала жінка.

— Як вас звати? — не до ладу відповіла запитанням на запитання О’Шеннессі. Вона могла (мала б, насправді) дізнатися про це через інтерфейс, але таке запитання серед силовиків вважалося чимось на кшталт виразу ввічливої поваги.

— Боген. Іва Боген, лейтенант.

— Я Брідж. Прізвище не називаю, бо ви язика зламаєте, намагаючись його вимовити, — її тон залишився невиразним і відстороненим, від чого жарт прозвучав дивно, навіть лячно. — Лейтенанте Боген, справа залишається під контролем СФБ. Принаймні, допоки я не підготую звіту, і його не побачить мій старший офіцер. Се має трапитися за кілька годин. А допоки робіть свою справу.

— Виходить… — втрутився було хлопець, але затнувся. Щоправда, вистачило його секунд на десять. — Ся справа принаймні привернула увагу СОІ, так?

О’Шонессі розвернулася й пішла геть. Біль накочував і відступав, наче морський прибій. Її знов нудило, і порожні кишки вже почало крутити у спазмах.

— Я б на твоєму місці цьому не дуже раділа, — почувся позаду шепіт Іви.

III

Сінано ніколи не спить.

Вахти змінюються, накладаючись одна на одну, наче луски; матроси перебувають у постійному русі, обмежені секторами, палубами і відсіками, немов молекули в кристалічних решітках, лише іноді пускаючи одне одному вільні електрони. Поза межею їхнього сприйняття тривають геть інші процеси, кожна окрема дія яких настільки мікроскопічно мала, що її неможливо обчислити стандартними методами — але вони встановлюють зв’язки, що поєднують окремі системи, утворюючи поля, які вкривають собою кожен клаптик корабельного простору-часу. Від сингулярного реактора, що випромінюванням Гокінга штовхає сімсот тисяч земних тонн корабельної маси (і шістсот тисяч власних), до сплутаних кубітів, які шугають квантовими полями, підвладні розподіленому інтелекту корабля — «Новому Розуму Імператора». Спалахи та іскри, свідомі, підсвідомі і позасвідомі.

Усі вогні — Вогонь.

Бріджит охоплює голову долонями і масажує скальп. Відчуття коротких, цупких волосин, що неохоче деформуються під пальцями, передаючи імпульс шкірі та кісткам черепа, трохи вгамовує хаотичне роїння думок.

«Наче непрямий масаж мозку».

Звіт готовий, треба тільки надіслати його Кемідову. Рапорт КБЖ уже годину як наданий — його зміст нічого в баченні Брідж принципово не змінив. Команда боротьби за живучість завжди видавала прямолінійні (навіть занадто) висновки, чітко і безапеляційно вказуючи на джерела проблем. Бути жорсткими входило в їхні службові обов’язки, бо це завжди був вибір між жорсткістю КБЖ і безжальністю холодного космосу.

Висновок у рапорті був традиційний за формою (лаконічний і однозначний), але не за змістом. Загалом він уміщався в одну-єдину фразу: диверсія/саботаж. З’ясовувати ж мету й мотиви було поза компетенцією КБЖ. І не треба бути інквізитором, щоб здогадатися, що немає сенсу саботувати локальний вузол, і то лише для того, аби вбити якогось матроса.

Брідж О’Шонессі вдивляється в монітор. Погляд її біжить рядками доповіді — чергова «остання перевірка» перед відправкою. Фляга лежить праворуч від термінала, вже порожня. Чоло і скроні приємно заніміли, кістки черепа, здається, ледь чутно вібрують. Це певним чином вгамовує жахливу пульсацію.

З екрана випливає об’ємна світлина Майлза Богена. Мертвий матрос тупиться в неї з минулого: як і всі марсіяни, він некрасивий, та ще й з глибокою зморшкою невдоволення в кутку тонкого рота. Зіниці відливають червоним — ознака важкої хвороби, яку пощастило пережити. Суто марсіянська ознака — мітка Червоної смерті, пошесті, що її в Темні віки вивели і поширили серед людей мі-го. Майже завжди смертельна, але обмежена ланцюгом мутацій, який налаштовував її на конкретний набір генів. Зазвичай гинули (або лишалися каліками) члени однієї родини, здебільшого — саме тієї статі, яка була інфікована першою. Така селективність, за легендою, була інструментом грибів для покарання неслухняних і протягом століть тримала марсіянську частину людства абсолютно покірною владі мі-го.

Бріджит деякий час вивчала зображення, не розуміючи, чим саме воно привернуло її увагу.

Та раптом її очі зафіксували факт, настільки очевидний, що дивно (і водночас зовсім