Читати книжки он-лайн » Фантастика 🚀🪐👽 » Закоłот. Невимовні культи

Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

156
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 87
Перейти на сторінку:
не дивно), як Брідж могла його проґавити.

«…загиблий: механік-ауксиларій технічної служби, маат Майлз Боген, 23 роки, м.н. Дерінкую, Кідонійська долина, 389642, Марс; довічний контракт…»

Запит дає підтвердження: Іва Боген — рідна тітка загиблого. Іронія долі — бути близькою ріднею офіцера СФБ і копирсатися на самісінькому корабельному дні, по вуха в бруді та лайні. Хоча… Майлз Боген був неробою та дауншифтером — його особиста справа просто волала про це. Не без здібностей, але тому він і опинився в тринадцятому секторі без допуску до окульт-техніки. І звання маата, якщо копнути глибше, напевне здобуто стараннями тітки. Цікаво, чи ускладнить це справу? Скоріш за все — так.

О’Шонессі похитала головою, після чого недбалим, втомленим рухом пальців відправила доповідь Кемідову. Можливо, їй пощастить і ця клята порцеляново-пласталева лялька доручить провести розслідування комусь іншому.

До Юпітера летіти ще ледь не місяць. Не загнати себе за такий час в алкогольну кому, судячи з усього, буде неабияким викликом. Клята голова… знову…

Тольґа потер великим пальцем скроню. Вчора він добряче припав до винних запасів скинії і тепер відчував себе рибою, викинутою на берег. Він лежав на землі, між скель білого туфу. Чув, як дзюрчить неподалік струмок, відчував, як припікає сонце, що вже опустилося до західної стіни каньйону. Час вставати.

Вода в струмку була крижаною. Вона освіжила шкіру і трохи збила огидну сухість у горлянці, хоча зуби від неї заломило так, що Тольґа мимоволі застогнав. Зуби віддавна були його слабким місцем: хиталися, кровоточили, темніли. Але справу свою, на щастя, він робив не зубами.

Звівшись, обтрусив туніку, перевірив ремені на наручнях, поправив чересові пряжки. Сонце вже торкнулося своїм краєм верхів’я західної стіни. Ще трохи — і глибока тінь затопить каньйон: ніч прийде сюди раніше, ніж до решти долини, і небо над головою все ще буде блакитно-сірим. Саме в такий час вони і з’являються.

Тольґа-мисливець дістав з піхов килич — довгу й важку сельджуцьку шаблю. Нігтем перевірив лезо, задоволений, приторочив руків’я зброї тонким шкіряним ремінцем до зап’ястка. Дослухався.

Анахорети в скиніях Долини заливали собі у вуха віск, аби не чути Пісні. Мисливці ж, всотуючи її з кров’ю жертв, навпаки, вчилися дослухатися. Пісня, що вирувала у крові чудовиськ, безперервно, крапля за краплею, просочувалась у думки мисливців і зрештою зводила їх з розуму. Але це траплялося не одразу. І якщо навчитися стримувати її, то відлуння, яке сприймаєш лише найвіддаленішим куточком своєї свідомості, може багато про що розповісти.

І Тольґа дослухався. Ченці з його скинії радили молитися, аби не давати Пісні заволодіти собою, але мисливець молитов не любив і не знав. Він наспівував те, що чув у шинку, співанки, солоні та соромітні, пригадуючи свої давні пригоди, іноді навіть запускаючи руку під туніку, аби зробити спогади яскравішими. Та не сьогодні.

А ось і вони. Тольґа відчував, як легкий, монотонний плин Пісні наче сколихнули слабкі брижі, як їхні вібрації збуджують крицю клинка, що передає їх долоні. Вони ще не тут, не в істинному сенсі, але вже близько. Якщо Давні з’являються на світанку, то чудовиська приходять у сутінках.

— Агов! — покликав стиха. — Прокидайся.

Дамла, невисока жилава мисливиця, виступає з густих сутінків, що заповзають поміж пористих брил туфу. Вона вдягнена в таку ж сіру туніку до ліктів і колін, підперезану широким чересом з металевими пряжками та кільцями. Каптур відкинутий, руде, вже побите сивиною волосся перехоплене полотняною стрічкою, колись червоною, а нині майже вигорілою, з вишитими на ній дрібними рядками прадавніх знаків. Обличчя загострене, наче висічене з того самого туфу, якого так багато навкруги. І така сама ряба, у віспинах, шкіра. Тільки очі — розкосі, кольору вогняного бурштину — єдине, що привертає погляд.

Мисливиця завмирає, трохи піднявши підборіддя, наче намагаючись вловити у повітрі тонкий, ледь чутний запах. Тольґа терпляче чекає.

— Чи не забагато вина було вчора, щоб полювання сьогодні вийшло вдалим? — питає вона тихо.

Тольґа всміхнувся, відчувши легку нотку докору в її голосі. Дамла добре знала, що мисливець не засуджуватиме мисливця — хоч би ким вони були одне одному. Насправді жінка збагнула, що вчора щось трапилося. Щось, що змусило Тольґу пити. І, вочевидь, це не було пов’язане з десятьма вбитими, що вони лишили по собі минулої ночі. Вона здогадувалася, що річ була в тому хлопцеві, братові нової різьбярки… Вона докоряла не за випите вино, а за те, що він не розповів їй.

Він не міг. А навіть якби й міг — не став би. Пам’ять відмовлялася відтворювати ранкові події, та навіть тих уривків, що лишалися… їх було достатньо, щоб тримати при собі.

Сонце востаннє зблискує над стіною, спалахує і зникає, полишивши дно каньйону зануреним у густий морок. Дамла здригається, наче від раптового пориву холодного вітру. Потім неквапливо, але вправно перевіряє обладунки та вішає на кільця череса свою зброю — скручений батіг, вигадливо сплетений з тонких стрічок, нарізаних з доброї бичачої шкіри. Його кінець на два лікті вкритий шпичастою металевою лускою. Змія з жалом скорпіона — так його пестливо називає хазяйка. Слідом з наплічника з’являється невеличкий круглий глек із замотаною шийкою, обвитий мотузкою так, що утворюється довга ручка з петлею — щоб зручно було кидати. Кремінь, трут і кресало в невеличкому мішечку жінка закріплює на поясі поряд із батогом.

Мисливці спокійно дивляться одне на одного. Очікування не триває довго — химерний скрик, схожий на скрегіт заліза по склу, розлягається у вечірньому присмерку. Тольґа вказує Дамлі на північ, уздовж звивистого русла струмка. Вони вирушають.

Полювання розпочато.

Бріджит киває у відповідь патетичним словам Кемідова. Її керівник, як для того, хто втратив більше вісімдесяти відсотків свого тіла, розмовляє занадто вже по-людському. Вона з більшим задоволенням почула б офіційне розпорядження. А ще краще — прочитала.

Інспекторка набирає коротке повідомлення лейтенантові Боген. Тепер ця справа офіційно перебуває в руках СОІ. І особисто для пані Іви — це геть погана новина.

IV

Вдивляючись у монітор, не помітила, що до крові прикусила губу. Тепла цівка залоскотала підборіддя, і тільки тоді, здивований відчуттям теплої липкої вологи, мозок зреагував.

Лейтенант Служби Флотської Безпеки Іва Боген кліпнула і обережно помацала язиком ранку на губі. А, до біса! Цим вона точно не перейматиметься. А щодо іншої, справжньої проблеми…

Попри все звістка про Майло була для неї настільки неймовірною, що Іва навіть не зреагувала на неї по-справжньому. Стандартний виклик, вивчення нещасного випадку, аварії. Напевне, розум підсвідомо відмежував особу від події, завадив раптовому

1 ... 24 25 26 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закоłот. Невимовні культи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Закоłот. Невимовні культи"