Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 12. Тім. Ну нарешті.

Прокинувся я на диво бадьорим. Не те щоб не спав аж до ранку, працюючи над книжечкою для конкурсу. Й близько ні, адже одразу після вечері побіг прямісінько в м’якесеньке ліжечко, яке вже встиг полюбити всією душею. Навіть партнерство холєрика не змогло завадити заснути солоденьким сном пандочки. І це вперше за кілька останніх років нарешті зміг нормально відпочити. 

Завзяття аж переповнювало, коли спускався до сніданку, де вже зібралося чимало людей. Всі завзято шушукалися про те, яким може бути перше випробування, а мені й було якось байдуже. Життя прекрасне, то як цьому взагалі щось може стати на заваді?

Дивно, але сьогодні всі були якимись інакшими. Знову забув їх імена й навіть дещо плутав, хто тут взагалі наші, а хто працівники, проте не біда. Лиш Улянине й запам’ятав, бо бабусю так звати. Навіть її ім’я близьке моєму серцю. Та й схожа вона дещо на неї. Особливо ця посмішка дівчини, якої досі й не бачив. Уляні вона ще й як пасувала.

– Всім доброго ранку, – привітався Карім в досить піднесеному тоні, несучи якусь цікаву коробку. – Всім смачного. Після сніданку підійдете по трекери з вашими іменами. Не хвилюйтеся, це лише для вашої безпеки й наших нервових систем. 

– То сьогодні вже буде проходити перше випробування? – злегка підвівся студентик у яскравій гавайській сорочці. З такою і трекера не потрібно – за кілометр навіть без нього можна побачити. 

– Саме так. Хвилин за тридцять я обійду всі кімнати та роздам підказки, що взагалі потрібно робити. А також в кожної групки кожного випробування буде своя карта, по якій ви й будете орієнтуватися та шукати власні капсули з фразами. Смачного, шановні, – посміхнувся Карім та й собі вмостився поруч з нами.

Всі миттю оточили турка, що з якогось дива просто чудесно знав українську, почавши розпитувати про все. Ну, а що ж зробив я? Схопив сніданок, розставивши по максимуму тарілочок на тацю й поплівся на терасу. Серйозно, абсолютно не розумів, чому всі їдять хоч у квітучому, але закритому місці. Мені більше подобалися красиві краєвиди, чиста й неймовірна природа, вітер, що гуляє по твоєму обличчю. 

От і сидів собі сам-самісінький, насолоджуючись не такою вже чудовою турецькою кухнею. Коли їхав сюди, то міг чисто випадково зазирнути на кілька сайтів і почитати про тутешню культуру, звичаї й тому подібне та слова туристів про це. Всі, як один, писали, що страви тут неймовірні, але я не бачив у них нічого особливого. Бабуся Уляна готувала в сто разів краще за будь-кого на світі й це я востаннє сумнівався в цьому. Як взагалі міг, коли рідненька навіть якщо не було досить продуктів, щоразу дивувала мене новими рецептами кулінарних шедеврів, що бралися практично нізвідки. 

Проте й недооцінювати турецьких страв не зміг, адже напхався ними під зав’язку. Настільки ситим не почувався відколи переїхав до Львова. Там вже було не до їжі, як і в принципі після цього сніданку. Хоча не встиг я поволі-поволі пройти повз ресторанну зону до кімнат, як в мене знову потекла слинка. Пахощі ж тут то які… 

Повернувшись до кімнати, так і не встиг навіть нічого зробити, як Карім вже був тут як тут. Ось що називається мати номер біля самісінького виходу – одні переваги. Звісно, так подумають не всі, але мені зручніше бути не лицем до виходу, а банально ближче до нього. 

– Доброго ранку, Каріме. Ну що там у нас? – такий гарний настрій, що навіть побазікати хвилин триста не проти. 

– Сьогодні пошуки в замкових руїнах. Ось ваша мапа. На ній фіолетовим позначене ваше місце. 

– Тобто капсули будуть таких же кольорів, як у нас на мапі? А якщо знайдемо фразу, проте іншої команди? 

– Значить вона не ваша й не чіпайте її. За це перешкоджання обов’язково буде покарання. Можливо навіть дискваліфікація, але кому саме – не скажу, – затараторив Карім, не зрозуміло кого і в чому переконуючи. 

– Підкажіть, а це обов’язково робити з напарником? – вирішив все ж спробувати власну вдачу. 

– Це не обговорюється, – сказав, як обрубав, й швидко зник, не бажаючи продовжувати розмову. Щось в нас з ним усі бесіди проходять надто коротко й дивно…

Ще раз взяв до рук мапу, яку було кинув на ліжко. А острівець то не такий вже й маленький. Тут блукати й блукати ще доведеться. І так не хочеться цього робити з містером письменником. Власне, ми всі пишемо, але він  же типу як знаменитість. Хоча скільки він тих книг видав? Дві чи що?

До речі, щось його сьогодні й не бачив за сніданком. Невже наша ніжна пані звикла спати до обіду? Не здивуюся, якщо зайду до нього, а він досі дрихне без задніх ніг. Але мені навпаки на руку. Зможу дати йому ще кілька стусанів під поважною причиною – все заради конкурсу й наших з ним книг. 

Хоча чим ближче підходив до його номера, тим більше здавалося, наче я чую його голос. Так, досі сонний, але вперше чув у ньому якусь теплоту та щирість. З ким же він це там так щебече?

Підійшов до дверей та притулився до них вухом. Єдиний промах в тому, що до нього явно перед цим зазирав Карім чи ще хто там і двері залишилися відчиненими. Тож притулившись, я надавив на них й випадково залетів до Валєриної кімнати, вловлюючи досить таки цікавеньку фразочку.

– То значить кульбабка, га? – посміхався на всі тридцять два, тримаючись від сміху за живіт. І чому ж я про таке прізвисько раніше то не подумав? Це ж геніально. ГЕНІАЛЬНО. Ладний кланятися тій дівчині за незрівнянну підказку. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍