Читати книгу - "Женоненависник"

комедія... У нас навіть була ідея під час цієї частини весілля вбратися селянами.

Але ввечері, коли офіційні гості пороз’їжджаються, настане наша черга. Вся наступна програма вже буде на європейський кшталт... І одному Аллахові відомо, що буде діятися до ранку...

Дядько з дядиною спробували втрутитися і в цю частину програми.

— Ні, ні, ні! Це вже ви нам залиште, — відказали ми.

Так, завтра у Весіме та Ремзі-бея визначний день... Закохані нарешті об’єднаються...

Весіме в наївному захопленні, мов дитина, що усміхається янголам уві сні... Ремзі-бей, звісно, теж задоволений. З цих вуст, які сім-вісім тижнів тому біля криниці заявляли: «Якби не було на світі дівчини на ім’я Весіме, я б не знав, що таке кохання», ні на хвилю не сходить усмішка. Але що це за усмішка...

Я тишком-нишком за ним спостерігаю. Коли ми залишаємось наодинці, він розслабляється, мов актор, який щойно дограв важкий спектакль.

Після того дощового дня я з Ремзі-беєм тримаюся дуже офіційно, тож він не наважується отиратися біля мене, як раніше. Навіть не насмілюється глянути мені в обличчя.

Цього ранку я за чимось зайшла до пральні, а там на дерев’яному ослінчику, мов хвора дитина, спершися лобом на край прасувальної дошки, сидить Ремзі-бей.

Почувши мої кроки, він миттю схопився. Чоло, яким спирався на дошку, — червоне, а обличчя — бліде-бліде.

Зі збентеженою усмішкою промовив:

— Щось я стомився. Мало не задрімав, Саро-ханим.

І похитуючись, мов п’яний, вийшов з пральні.

Ось так, Нермін. Бідолашний Ремзі-бей на людях радісний і щасливий. А як залишиться зі мною наодинці — його Кидає то в жар, то в холод. Мені не те щоб його не шкода, але ж він сам цього захотів.

Ну а тепер повернімося до Гомункулуса...

Я бачуся з женоненависником мало не щодня. Мої союзниці надають мені неоціненну допомогу. Особливо мала Бегіре вдається до таких витончених хитрощів... Коли війна скінчиться, це мале бісеня треба буде від імені тріумфального жіноцтва нагородити почесною медаллю...

Разом із тим, хочу тобі повідомити, що кількість наших союзниць вже збільшилася до дев’яти. Деякі з дівчат звернули увагу на те, що я постійно ошиваюся біля Гомункулуса. Частина з них упевнена, що в мене прокинулись якісь почуття до нього... Ну і хай собі так вважають... Невдовзі все розкриється, вони дізнаються правду...

Але ті, хто має хоч якусь клепку, навіть не припускають такої можливості. «Не інакше як Сара щось задумала», — міркують вони. Щоб вони не базікали зайвого, найліпше, що можна зробити, — це відверто розповісти їм усе й залучити їх до лав наших союзників, правда ж?

Тепер усі з нетерпінням чекають на продовження цієї комедії.

Як я тобі вже писала, я змінила тактику щодо женоненависника. Спочатку я думала причарувати Гомункулуса легким кокетством. Щоправда, це й зараз ще можливо зробити. Хай чоловіче серце буде хоч із граніту, наша прекрасна стать знайде спосіб його розтопити або підточити. Але на це потрібен час... А в мене вже залишилося щонайбільше тижнів зо три. Тому я відкрито переходжу в наступ. Вдаю, що закохалася в Гомункулуса.

Я щодня знаходжу якийсь привід, аби побачитися з ним. Інколи цей привід виглядає настільки по-дитячому, що Гомункулус і сам розуміє, що це ніщо інше, як хитрощі.

Він, як і раніше, нахабний і агресивний, але час від часу впадає в задуму.

Від союзниць я отримую дуже обнадійливі донесення. Позавчора він спілкувався з Хандан. І раптом візьми та й спитай:

— А у Сари-ханим все гаразд з очима?

Хандан розгубилася. А він сміється:

— Ну, я не знаю... Ваша подружка інколи наче аж із задоволенням дивиться на таку бридоту... Вона, мабуть, сприймає кольори та обриси якось не так, як я!

Вочевидь, під «бридотою» Гомункулус мав на увазі себе, правда ж, Нермін?

Хандан теж це зметикувала, стала розповідати, що я взагалі дівчина дуже дивакувата, і мені іноді бувають до вподоби страшенні потвори.

— Ця панянка хвора, — промовив Гомункулус і задумався, дивлячись вдалечінь.

А від Ісмет-ханим надійшла така реляція. Ось яка бесіда відбулася між ними:

— Сара вже декілька років хворіє.

Гомункулус:

— А наче така собі дівчина, нівроку... Ну що ж, як хворіє, то хай сходить до лікаря.

— Це скоріш за все щось нервове. Сердешна дівчина кілька років тому зазнала тяжких страждань... Тепер ображена на весь світ...

— Бажаю їй одужання. Така людська доля.

— Рана загоїлася, але шрам залишився. Ви людина щиросерда, я можу сказати вам правду... Сара була закохана...

— Знову мелодрама...

— Для сильної людини, як от ви, кохання, може, й мелодрама. Але ж вона — чутлива й слабка дівчина.

— Ну то треба було виходити заміж. Сара-ханим не сказати б, що негарна. Навіть, як це не дивно, сучасним чоловікам переважно більше подобаються такі дівчата, аніж здорові й дебелі. Отже, Сарі-ханим ніщо не заважало вийти заміж за свого обранця.

— Її батько навіть слухати про це не схотів...

— А що, женишок був зовсім убогий?

— Та ні... Араб. Тільки не такий, як бувають оці світлошкірі араби, ні... Чорний, мов антрацит, буквально негр... Сара, через те, що не вийшла за нього заміж, образилась на весь білий світ. Вирішила ніколи не одружуватися... Завжди носить на шиї медальйон з його портретом... Втім, вона ж іще молода. Може, забуде його... А можливо, вже й забула.

Гомункулус розреготався. Але Ісмет-ханим каже, що цей сміх вийшов якимсь надто нервовим.

— В мене вже не залишилось сумнівів, Capo, — сказала вона мені. — Він на гачку. Бичок пручається, але марно.

Але найдошкульнішого удару по Гомункулусу завдала мала Бегіре. Розповім тобі, як це було. Як у нас із союзницями було домовлено ввечері попереднього дня, Ісмет-ханим на лаві біля хвіртки заговорювала зуби Гомункулусу. Бегіре стала ходити садом, погойдуючи в руках невеличкий медальйон та питаючи у всіх, хто їй траплявся:

— Ви Сару не бачили?

Ісмет-ханим підізвала малу до себе.

— А навіщо тобі Сара?

Мале бісеня з простодушним виглядом відповідає:

— Я знайшла біля хвіртки оцей медальйон... Здається, я бачила такий у Сари на шиї... От і хотіла спитати, чи це, бува, не її.

Ісмет-ханим взяла медальйон, роздивилася.

— Так, це її. Ну ти біжи, гуляй. Як її побачу — віддам.

Мала безтурботно майнула геть, а Ісмет-ханим із загадковою усмішкою промовила:

— Дивний збіг. Як це Сара примудрилася його загубити? Це ж медальйон із фотографією її коханого араба...