Читати книгу - "Повітряний замок"

class="p1">З восьми довгих подряпин на ньому цебеніла кров. Чотири з них починалися на чолі, перетинали долоню й далі тяглися через усю щоку, аж до самого підборіддя. Ще чотири йшли під роздертим рукавом від ліктя до зап’ястя. Напевно, солдат ледве встиг прикрити лице долонею, а то міг би лишитися без ока. Він був настільки ошелешений, що Абдуллі довелося підібрати із землі ранець і капелюх, а тоді, не гаючись, повести свого супутника вниз ущелиною. Зустрітися зі звіром, який зумів так жорстоко розправитися із солдатом, Абдуллі зовсім не хотілося. 

Через сотню ярдів ущелина скінчилася. І скінчилася вона чудовим місцем для ночівлі. Тепер вони опинилися по той бік гір, де перед ними відкрився прекрасний краєвид на тамтешні землі — золоті й зелені, трохи імлаві в променях призахідного сонця. Ущелина впиралася у великий скелястий майданчик, який переходив у щось дуже схоже на печеру, тому що над похилою долівкою щільно нависали скелі. До того ж, по каменях дзюркітливо стікала вода з непримітного, малесенького джерельця. 

Хоча як прекрасно тут було, проте Абдуллі зовсім не подобалася думка про нічліг настільки близько від того дикого звіра в печері. Однак солдат наполіг на своєму. Глибокі подряпини боліли. Він ліг на похилу і доволі гладку кам’яну долівку й витягнув із чаклунської аптечки якийсь бальзам. 

— Розведіть багаття, — звелів він, змазуючи зіллям рани. — Дикі звірі бояться вогню. 

Абдулла скорився і пішов збирати пахуче гілля на розпал. На скелях нагорі колись гніздився орел або якийсь інший великий птах. Його старе покинуте гніздо дало Абдуллі кілька оберемків хмизу й кілька більших сухих гілок, тож палива назбиралося чимала купа. Коли солдат закінчив намащуватися бальзамом, він вийняв коробочку з трутом і розпалив на похилій долівці невелике вогнище. Полум’я весело стрибало й потріскувало. Дим, запахом схожий на пахощі з намету Абдулли, плив аж на край майданчика і розсіювався в променях сонця, яке вже почало рожевіти, віщуючи прекрасну призахідну заграву. Абдулла подумав, що якби багаття при вході справді відлякало того печерного звіра, то місце тут майже ідеальне. На жаль, тільки майже, оскільки на багато миль довкола немає ні крихти їжі. Абдулла зітхнув. 

Солдат витягнув зі свого ранця металеву банку. 

— Будьте ласкаві, налийте сюди води, — сказав він, не зводячи очей із причепленої до пояса Абдулли пляшки з джином. — Якщо, звичайно, у вас у пляшечці немає запасу чогось міцнішого, ніж вода. 

— На жаль, ні, — відповів Абдулла. — Це реліквія, рідкісне матове скло із Сінгіспату. Я ношу її з собою, бо маю на це сентиментальні причини. — Він не збирався говорити про джина такій непевній особі, як цей солдат. 

— Шкода, — мовив солдат. — Тоді принесіть водички, і я приготую для нас вечерю. 

Тепер усе стало майже зовсім чудово. Абдулла з радістю побіг до джерельця. 

Коли він повернувся, виявилося, що солдат вийняв каструльку й висипає в неї з пакетів сушене м’ясо і квасолю. Додавши води і якихось загадкових кубиків, він прилаштував каструльку над багаттям варитися. За разюче короткий час суміш перетворилася на густу печеню. І казково запахла. 

— Це теж чарівне? — запитав Абдулла, коли солдат вивалив половину печені в олов’яну миску й простягнув йому. 

— Гадаю, так, — кивнув солдат. — Я це також підібрав на полі бою. 

Решту печені він забрав собі просто в каструльці й звідкись видобув дві ложки. Подорожани прилаштувалися їсти, приязно поглядаючи один на одного, вогнище поміж ними потріскувало, небо помалу ставало рожевим, багряним і золотим, а земля внизу синішала. 

— А ви не звикли до такого життя, га? — зауважив солдат. — У вас ошатне вбрання, красиве взуття — от тільки, судячи з його трохи обшарпаного вигляду, останнім часом вам довелося довгенько його поносити. А з вашої манери висловлюватися та із засмаги можна зробити висновок, що ви мешкали далеко на південь від Інгарії, правда? 

— Правда, о напрочуд спостережливий воїне, — не став вдаватися у подробиці Абдулла. — А про вас я знаю лише, що ви з Чужокрайнії і що ви маєте дивну манеру мандрувати цією країною, підбиваючи людей грабувати вас, бо розмахуєте в них перед носом золотими монетами з вашої платні… 

— Платні, хай їй трясця! — сердито перебив його солдат. — Та я не дістав ні пенні — ні від Чужокрайнії, ні від Інгарії! Я ризикував головою у цих війнах (як і всі ми), а потім нам врешті-решт сказали: «Добре, хлопці, війна закінчена, всім спасибі!» — і послали вмирати з голоду! Тут-то я і сказав собі: «Добре — авжеж, добре! Дехто винен мені за мою роботу — і я вважаю, що це народ Інгарії! Це вони залучили чаклунів і нечесним шляхом здобули перемогу!» От я й вирішив самотужки зібрати з них свою платню — саме в такий спосіб, як ви оце сьогодні побачили. Можете називати це шахрайством, якщо вам хочеться, але ви бачили все на власні очі, тож і судіть. Я забираю гроші тільки в тих, хто сам намагається мене пограбувати! 

— Звертаю увагу, що слово «шахрайство» не злітало з моїх губ, о мужній ветеране, — щиро сказав Абдулла. — Я вважаю ваш метод напрочуд оригінальним і думаю, що мало кому, крім вас, вдалося б його реалізувати. 

Було видно, що солдатові це полестило. Він замислено дивився в блакитну далечінь під ногами. 

— Там, унизу, — сказав він, — Кінгсберійська рівнина. Там мені вдасться по-справжньому розжитися на золото. А знаєте, коли я почав свою подорож у Чужокрайнії, в мене була тільки срібна трипенсова монета і мідний ґудзик, який я видавав за золотий соверен. 

— Значить, ви отримали величезний прибуток, — сказав Абдулла. 

— Так, а отримаю ще більший, — пообіцяв солдат. 

Він акуратно відклав каструльку і витягнув з ранця два яблука. Одне він дав Абдуллі, а в друге вгризся сам, лежачи на спині і дивлячись, як над рівниною повільно згущуються сутінки. Абдулла вирішив, що той підраховує золото, яке зуміє одержати із жителів цих земель. Його неабияк здивувало, коли солдат сказав: 

— Мені завжди подобалося розбивати табір надвечір. Тільки гляньте, як заходить сонце. Колосально! 

Було і справді колосально. Хмари набігли з півдня і простяглися по небу, немов рубінова гірська гряда. Абдулла спостерігав, як спалахнула червоно-брунатною барвою частина пурпурових гір, як з ущелини, немов із жерла вулкана, піднявся жовтогарячий дим, як розлилося за горами тихе рожеве озеро. А вдалині, на тлі безбережної глибини синьо-золотого неба-моря, пропливали острови, рифи, бухти й миси. Здавалося, ніби вони задивилися на берег небес або на країну, що на заході межує із самим раєм. 

— А ота хмара — показав солдат, — правда ж, виглядає зовсім як замок? 

І справді, хмара була зовсім як замок. Замок височів на скелі над небесною лагуною — диво з див, з безліччю струнких золотистих, рубінових і темно-синіх веж. Проблиск золотавого неба у найвищій з веж був достоту наче вікно. Це до болю нагадало Абдуллі хмару, яку він бачив над палацом султана, коли його тягнули в темницю. Хоча цього разу вигляд у хмари був зовсім інший, мука і туга повернулися до Абдулли з такою силою, що він з болем заволав: 

— О Квітко-в-Ночі, де ж ти? 

Розділ одинадцятий, 

у якому дикий звір змушує Абдуллу намарно витратити бажання 

Солдат піднявся на лікті і вирячився на Абдуллу: 

— І що ж це мало би означати? 

— Нічого, — відповів Абдулла, — окрім того, що моє життя сповнене розчарувань.