Читати книгу - "Повітряний замок"

class="p1">— Ви краще виговоріться, — запропонував солдат. — Вилийте душу. Я ж вам, зрештою, про себе розповів. 

— Ви мені не повірите, — заперечив Абдулла. — Моя печаль тяжча навіть від вашої, о войовничий мушкетере. 

— А ви спробуйте, — лагідно припросив солдат. 

Виявилося, що розповідати про себе дуже навіть легко: цьому сприяли і призахідне світло сонця, і туга, яку це призахідне світло розбудило в Абдуллі. Так що поки замок неспішно розпливався, перетворюючись на дюни на березі небесної лагуни, а сонце на заході повільно перетворювалося на пурпурову, а потім і коричневу заграву, а тоді й узагалі на три темно-червоні смуги, схожі на ще не загоєні подряпини на обличчі солдата, Абдулла оповідав супутникові свою історію. Або принаймні уривки з неї. Зрозуміло, він не розводився про матерії настільки особисті, як мрії, ані про те, що останнім часом вони почали збуватися в найнеприємніший спосіб, крім того, він старанно уникнув навіть найменшого натяку на джина. Він не міг бути певний, що солдат не зникне вночі, прихопивши його пляшку, до того ж у редагуванні сюжету йому неабияк допомагала непохитна підозра, що солдат також не розповів про себе всієї правди. Переказувати кінець історії, усунувши з неї джина, виявилося особливо важко, однак Абдулла зумів упоратися і з цим завданням. Він постарався, щоб у його співрозмовника склалося враження, начебто позбутися пут і втекти від розбійників Абдуллі вдалося суто зусиллям волі й начебто всю дорогу на північ, в Інгарію, він пройшов пішки. 

— Гм, — сказав солдат, коли Абдулла договорив до кінця. Він замислено підкинув у багаття, полум’я якого стало тепер єдиним джерелом світла, ще кілька пахучих гілок. — Ну й життя. Однак, скажу я вам, якщо людині судилося оженитися на принцесі, це має надихати. Я й сам завжди уявляв собі, що непогано було б знайти милу й чарівливу принцесу із клаптиком королівства, з доброю вдачею… Чесно кажучи, є в мене така мрія. 

Абдуллу раптом осяяла блискуча думка. 

— А чому б і ні, — неголосно зауважив він. — Того дня, коли ми зустрілися, я мав видіння, в якому до ме- 

не опустився імлавий ангел лавандового кольору і показав мені на вас, о найпроникливіший із хрестоносців, сплячого на лаві коло готелю. Він сказав, що ви могли би неабияк допомогти мені в пошуках Квітки-в-Ночі. Отож якби ви це зробили, сказав мені той ангел, то в нагороду ви самі також оженитеся на принцесі — на іншій принцесі. 

Абдулла переконував себе, що це чистісінька правда — або принаймні що це могло би виявитися чистісінькою правдою. Треба тільки завтра заявити джинові про відповідне бажання. Тобто післязавтра, нагадав він собі, адже джин змусив його витратити завтрашнє бажання сьогодні вранці. 

— То ви мені допоможете? — запитав він, не без тривоги дивлячись на освітлене полум’ям лице солдата. — За таку щедру винагороду? 

Солдат особливої запопадливості не виявив, але й не 

злякався. Він почав обдумувати всі обставини. 

— Не зовсім розумію, чим я міг би вам допомогти, — сказав він нарешті. — Почнімо з того, що я не фахівець у питанні джинів. Не думаю, щоби нам вдалося натрапити на одного з них тут, на півночі. Крім того, здалося б запитати в кого-небудь із оцих проклятих інгарійських чаклунів, що джини роблять із принцесами після того, як їх викрадають. Чаклуни напевно про це знають. Я можу допомогти вам вибити з них ці відомості, якщо хочете. Та ще й із величезним задоволенням. А щодо принцес — то вони, щоб ви знали, на дорозі не валяються. Найближча, швидше за все, — дочка інгарійського короля, але й вона живе далеко звідси, у Кінгсбері. Якщо цей ваш імлавий ангел мав на увазі саме її, тоді нам із вами варто спуститися в долину — ну, а тоді побачимо, що з того вийде. Підручні королівські чаклуни в основному живуть також десь у тих же краях, принаймні мені так казали, тож маршрут цей вам цілком підходить. Що ви на це? 

— Чудово, о мій безстрашний товаришу! — радісно відгукнувся Абдулла. 

— Ну, то домовилися; тільки запам’ятайте, що насправді я вам нічого не обіцяю, — підсумував солдат. Він витягнув з ранця дві ковдри і запропонував підкинути дров у багаття, а тоді лягати спати. 

Абдулла відчепив від пояса пляшку з джином і дбайливо поставив її на гладкий камінь — якомога ближче до себе та якнайдалі від солдата. Потім він загорнувся в ковдру і поринув — ні, не в сон, радше в неспокійну дрімоту. Тверда скеля муляла боки. І хоча холод був не до порівняння з тим, який Абдуллі довелося витерпіти минулої ночі в пустелі, все ж, оскільки в Інгарії було вогко, тремтіти довелося анітрохи не менше. До того ж варто було йому закрити очі, як з’ясувалося, що дикий звір з печери в ущелині страшенно його тривожить. Абдуллі ввижалося, що звір ходить навколо їхнього табору і щось винюхує. Кілька разів Абдулла відкривав 

очі, і йому уявлялося, ніби за межею світла від багаття щось рухається. Тоді він сідав і підкидав у вогнище сучків та паліччя, після чого вогонь спалахував і ставало видно, що зовні немає ніякого звіра. Заснути Абдулла зміг не скоро. Коли ж він заснув, йому приснився жахливий сон. 

Йому приснилося, що десь на світанку прилетів джин і сів йому на груди. Абдулла відкрив очі, щоби прогнати його, і побачив, що це ніякий не джин, а той звір із печери. Двома величезними передніми лапами звір сперся йому на груди й дивився просто в лице очима, які на тлі чорного оксамиту хутра здавалися блакитнуватими світильниками. Наскільки Абдулла зрозумів, це був демон у подобі гігантської пантери. 

Абдулла з криком сів. 

Природно, ніякого звіра ніде не було. Займалася зоря. У передранковій сірості багаття здавалося вишневою плямою, а солдат — темно-сірим горбком, який тихенько похропував по той бік багаття. Уся долина ховалася за білим пасмом туману. Абдулла втомлено підкинув у багаття ще трохи гілля і знову заснув. 

Розбудили його нажахані крики джина. 

— Проженіть її! Заберіть її від мене! 

Абдулла підхопився. Солдат підхопився. Уже давно розвидніло. Помилитися в тому, що вони обоє побачили, було неможливо. Коло пляшки з джином, саме біля того місця, де була голова Абдулли, поки він спав, увивалася невелика чорна кішка. Кішка ця була чи то напрочуд цікавою, чи то просто вирішила, що в пляшці є якась їжа, — так чи інакше, вона акуратно, але щільно встромила ніс у горлечко пляшки. Джин просочувався назовні, оминаючи зграбну чорну голову кішки, десятьма-дванадцятьма нерівними цівочками синього диму, які перетворювалися то на руки, то на обличчя, то знову на дим. 

— Рятуйте! — кричав він усіма своїми ротами. — Вона збирається мене зжерти або я не знаю що! 

Кішка тим часом не звертала на джина ніякісінької уваги. Вона й далі поводилася так, ніби з пляшки до її носа долинав невимовно привабливий аромат. 

У Занзібі кішок терпіти не можуть. Слава в них ненабагато краща, ніж у пацюків і мишей, якими вони живляться. Підійде до тебе кішка — копни її, а всіх кошенят, які потраплять тобі до рук, треба топити. Отож і Абдулла побіг до кішки, на бігу приміряючись, щоб її копнути. 

— Киш! — закричав він. — Тпрусь! 

Кішка відскочила. Їй якось вдалося вислизнути з-під удару ноги Абдулли і втекти на вершину скелі, яка нависала над майданчиком. Уже звідти вона грізно