Читати книгу - "Темний союз, Дроянда"

Розділ 22

Анна відчула тепло його руки, і це дивне відчуття трохи заспокоїло її. Вона підняла очі, зустрічаючись з його поглядом.

— Ти... ти не мусиш цього робити, — прошепотіла вона. — Не мусиш бути поруч.

Алекс легко стиснув її руку.

— Я знаю. Але я хочу.

Вона знову опустила погляд, не знаючи, що відповісти.

— Ти... ти не боїшся? — раптом запитала вона.

— Боятися чого?

— Мене. Мого горя.

Він трохи помовчав, перш ніж відповісти:

— Я боюся, що ти зламаєшся.

Анна відчула, як її серце стискається.

— Я вже зламалася.

— Ні, — він похитав головою. — Ти сильна, Анно. Ти переживеш це.

Вона гірко посміхнулася.

— Звідки ти знаєш?

— Я бачу.

Вони помовчали, кожен поринувши у власні думки. Анна відчувала, як важкість повільно відступає, поступаючись місцем невизначеності.

— Мені треба додому, — сказала вона нарешті.

— Добре.

Вони мовчки вийшли з ресторану і сіли в машину. Дорога до дому здавалася нескінченною. Анна дивилася у вікно, спостерігаючи за містом, яке жило своїм звичайним життям, незважаючи на її горе.Коли машина зупинилася біля її будинку, вона відчула, як серце знову стискається.

— Дякую, — сказала вона, дивлячись на Алекса.

— Я буду поруч, якщо тобі знадобиться, — відповів він.

Вона кивнула і вийшла з машини.Увійшовши до будинку, вона відчула порожнечу, яка стала ще більшою.Кожна річ нагадувала про батька, про його присутність, яка тепер зникла назавжди.

Анна піднялася до своєї кімнати і сіла на ліжко. Вона дивилася на фотографію батька, яка стояла на тумбочці. На ній він усміхався, і ця усмішка здавалася такою живою, ніби він ось-ось мав увійти до кімнати.

Сльози знову наповнили її очі.Вона взяла фотографію в руки і міцно притиснула до грудей.

— Я сумую за тобою, тату, — прошепотіла вона. — Я так сумую.

Вона плакала, доки не відчула, що більше не має сил. Вона лягла на ліжко, тримаючи фотографію в руках, і заснула.

Сни були сповнені спогадів про батька. Вони гуляли в парку, сміялися, розмовляли.Він розповідав їй історії, які вона любила слухати, і його голос звучав так чітко, ніби він був поруч.

Коли вона прокинулася, сонце вже сідало. Вона відчула себе трохи краще, ніби сон забрав частину її болю.

Вона встала з ліжка і підійшла до вікна. Місто сяяло вогнями, і це видовище завжди заспокоювало її.Вона відчула, як телефон вібрує в кишені. Це було повідомлення від Алекса:

"Я поруч, якщо ти захочеш поговорити".

Вона усміхнулася і відповіла:

"Дякую".

Вона знала, що попереду ще багато болю. Але вона також знала, що не самотня. І це давало їй надію.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍