Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я повільно крокувала вулицею, стискаючи пальці в кулак. Було дивно, порожньо, ніби я залишила щось важливе позаду. Я повернулася додому, до свого звичного життя, але воно більше не здавалося правильним.
Квартира зустріла мене тишею. Я кинула ключі на столик, роззулася й просто сіла на диван. У голові все ще лунав голос Гордія, обличчя його матері, розчаровані погляди. Я закрила очі й видихнула.
Яка ж я дурна…
Мені треба було зробити це раніше, не чекати, поки все зайде так далеко. Тепер він, напевно, злиться, але хоча б усе чесно.
Я взяла телефон, відкрила повідомлення. Друзі писали, питали, як я, але я не відповідала.
А потім пролунав стук у двері.
Глухий, наполегливий.
Я застигла. Було майже десята вечора. Хто це може бути?
Стук повторився.
Я повільно підійшла й відкрила.
На порозі стояв Гордій.
Волосся розтріпане, сорочка трохи зморщена, погляд — темний і глибокий. В одній руці він стискав мою заяву на звільнення, в іншій — ту саму каблучку.
— Ти щось забула, — його голос звучав глухо.
Я мовчала, дивлячись то на каблучку, то на нього.
— Гордію…
— Як ти могла так піти? Навіть не поговорити зі мною?
Я відвела погляд.
— Бо це було неправильно. Усе, що між нами було… це все…
— Що? Брехня? — він зробив крок ближче.
Я хотіла сказати «так», але не змогла.
— Не знаю…
Гордій розсміявся — коротко, сухо.
— Ти жахливо брешеш, Соломіє.
Я стиснула губи, намагаючись тримати емоції під контролем.
— Це не мало заходити так далеко. Я не мала… відчувати цього.
— Але ти відчуваєш, — він простягнув руку й торкнувся мого підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі. — Скажи мені, що ти не хочеш мене бачити. Що ти не хочеш бути зі мною. Скажи — і я піду.
Я відкрила рот, щоб відповісти. Але слова не вийшли.
Тому що це була брехня.
Я вже не могла уявити життя без нього.
— Гордію…
Він опустив руку й провів пальцями по каблучці.
— Ти знаєш, яка іронія? Я планував зробити пропозицію в тому ресторані. Я справді думав, що тоді все буде правильно, що я кохаю її. А потім вона просто пішла. І знаєш, що найдивніше?
Я мовчки дивилася на нього.
— Коли я прокинувся в твоїй квартирі наступного ранку, з похміллям і без жодних спогадів, я мав би шкодувати. Але я не шкодував.
Моє серце застукало швидше.
— Гордію…
Він зітхнув, наближаючись до мене.
— Я не хотів одружуватися, бо мене змушували. Але я хочу одружитися, бо ти — це те, що мені потрібно. Бо коли ти пішла, я зрозумів, що без тебе нічого не має сенсу.
Я стиснула кулаки, намагаючись тримати себе в руках.
— Але… але це неправильно. Все почалося не так.
— Хіба це має значення? — він простягнув мені каблучку. — Важливо тільки те, що ми обоє знаємо правду зараз.
Я подивилася на неї.
На ту саму каблучку, яку носила стільки днів, яку так і не змогла зняти.
І зрозуміла, що більше не хочу знімати.
Я підняла погляд на нього.
— Гордію…
Він нахилився, його губи ковзнули вздовж моєї щоки, поки не знайшли мої.
Цей поцілунок був іншим. Не пристрасним, не впертим. Він був ніжним.
Теплим.
Справжнім.
І я відповіла.
Бо втекти від долі – неможливо.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги ««наречена» свого шефа, Alina Pero», після закриття браузера.
