Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 13 «Небезпечна близькість»

Емі

Боже, як же добре. Виявляється, помста — доволі приємна річ.

Відкладаю телефон і завалююся на ліжко, розкинувши руки, мов зірка. На обличчі дурнувата, щаслива усмішка, а в душі розливається приємне задоволення. Я чудово розумію, що просто так Тимофій цього не залишить. Він не з тих, хто спокійно приймає поразку. Але зараз мені байдуже. У будь-якому разі цей раунд — за мною.

Наступного ранку прокидаюся з чудовим настроєм. Тепер, коли я повернулася до звичного графіку, можу без поспіху збиратися на роботу. Добре, що моя маленька помста реалізувалася так швидко, бо довго витримати той ритм я б точно не змогла.

Витягаю з шафи червоний брючний костюм. Він ідеально сидить, підкреслюючи фігуру. Образ міг би бути доволі стриманим, навіть попри яскравий колір, але я вирішую додати йому трохи пікантності й одягаю під жакет чорне боді, що красиво окреслює груди. Взуваю чорні туфлі-човники, беру улюблену сумку такого ж кольору. Ідеальне поєднання.

По дорозі на роботу заїжджаю за кавою. Беру собі й для дівчат — Софії та Лізи.

Щойно заходжу до офісу, одразу прямую до Лізи. Вона сидить за своїм столом, щось уважно читаючи на екрані ноутбука.

— Добрий ранок, — вітаюся, простягаючи їй стаканчик кави.

Ліза відривається від роботи й усміхається.

— Добрий. В когось, бачу, гарний настрій.

Я хмикаю, роблячи ковток кави.

— Ще б пак. Я повернулася до свого нормального графіку і втерла ніс босу.

Ліза сміється.

— О, ну я в тобі навіть не сумнівалася.

Віддавши каву Лізі, прямую до Софії. Вона вже сидить за своїм столом, гортаючи якісь документи.

— Ранок добрий, моя люба, — кладу перед нею стаканчик із кавою.

Софія миттєво відривається від паперів і з захопленням дивиться на мене.

— Ого, Емі, ти шикарна. Червоний — точно твій колір.

Я сміюся й кокетливо проводжу рукою по лацкану жакета.

— Знаю, тому й обрала.

— Що це ти сьогодні така щедра? 

— У мене гарний настрій, і я хочу поділитися ним з іншими, — знизує плечима.

Софія прижмурюється, явно не вірячи в мою невинну відповідь.

— Ага, або просто дуже хочеш добити нашого дорогоцінного боса своїм гарним настроєм.

Я хитро усміхаюся.

— І це теж.

Зробивши ковток кави, вирушаю до кабінету Тимофія. Перед дверима зупиняюся, роблю глибокий вдих і перевіряю своє відображення в екрані телефону. Ідеально.

Постукую і, не чекаючи відповіді, заходжу всередину.

Він сидить за столом, уважно читаючи якісь документи, але щойно помічає мене, відкладає папери й відкидається на спинку крісла. Його погляд пробігається по мені, і я точно бачу, як щось змінюється в його очах.

— Ти щось хотіла, Еміліє? — його голос звучить рівно, але в ньому відчувається напруження.

Я повільно підходжу ближче, потім сідаю в крісло навпроти нього та схрещую руки на грудях, що ще більше підкреслює мої форми. А погляд Тимофія знову пірнає в моє декольте. Я задоволено посміхаюся. Давися слиною, козел.

— Хочу почути вибачення.

Він зводить брови.

— Вибачення?

— Так, — киваю. — Ти визнав, що був неправий, але я ще не почула чарівних слів.

Тимофій стискає щелепи, а потім важко зітхає.

— Добре. Вибач, Еміліє.

Я задоволено усміхаюся.

— От і чудово. Але не забувайте про субординацію, Тимофію Андрійовичу.

Підіймаюся й виходжу, відчуваючи його погляд у себе на спині. О так, цей раунд точно за мною.

Решту дня проводжу за роботою. Через те, що я йшла з офісу вчасно, в мене накопичилося чимало невиконаних завдань, тож тепер треба надолужити. Навіть обід вирішила пропустити, щоб зробити більше.

Ближче до вечора двері мого кабінету відчиняються, і на порозі з’являється Тимофій. Як і завжди, до біса ідеальний.

— Ти ще не готова?

— До чого?

— До зустрічі. Я написав тобі повідомлення.

— Я з самого ранку не відкривала телефон, не мала на це часу.

— Окей. Тоді говорю зараз: у мене зустріч із новим клієнтом, і треба, щоб ти поїхала зі мною.

— Навіщо?

— Хочу, щоб цим клієнтом займалася саме ти. Тому тобі варто бути присутньою на першій зустрічі.

— А, ну добре.

Підіймаюся, збираю речі та кладу їх у сумку. Тимофій відкриває двері й пропускає мене вперед.

Вже за десять хвилин ми їдемо в машині мовчки. У салоні лунає приглушена музика, а вогні міста мерехтять за вікном. Тимофій зосереджено веде, іноді кидаючи на мене короткі погляди. Атмосфера між нами напружена, але спокійна — кожен зайнятий своїми думками.

Дорога минає швидко, і ми зупиняємося біля стильного ресторану, де на нас чекає клієнт.

Зустріч пройшла успішно. Новий клієнт виявився не тільки зацікавленим у нашій співпраці, а й приємним у спілкуванні. Не кожного дня трапляються партнери, які чітко знають, чого хочуть, і це лише додало мені впевненості. Поки ми обговорювали деталі, я навіть майже забула про Тимофія, але варто було нам вийти на вулицю, як його присутність знову почала відчуватися гостро.

Теплий вечір. М’яке світло ліхтарів відбивається у вітринах дорогих бутиків, а повітря наповнене легкими нотками кави та ванілі з найближчої кондитерської. Ми йдемо розміреним кроком, ще обговорюючи зустріч, коли раптом усе відбувається в одну мить.

Я необережно наступаю на бордюр, і тонкий підбор підвертається. Світ на секунду перевертається, я втрачаю рівновагу, але впасти не встигаю — сильні руки підхоплюють мене в останній момент.

— Обережніше, — хриплуватий голос звучить прямо біля мого вуха.

Я вдихаю його запах — деревний, гіркуватий, із нотками перцю. Він так близько, що я відчуваю його дихання на своїй щоці. Серце шалено стукає десь у горлі, ніби прагне вирватися назовні.

— Я… здається, підвернула ногу, — шепочу, намагаючись зосередитися, але його погляд змушує мене забути всі слова.

Його очі — темні, уважні. В них читається стриманий гнів і ще щось, що змушує мій подих збитися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍