Читати книгу - "Гіркі землі"

коротко підстрижене.

— Чого тобі треба? — спитала Ліля.

Дівча мовчало. Видно, було перестрашене. Та ж не заблукала мала: стежка веде просто донизу.

— А мені від тебе нічого не треба! — грубо мовила Ліля і раптом відчула на чолі дотик пальців. Він був такий реальний, що її охопив незбагненний жах, аж нудота підступила до горла. Ліля набрала повітря в груди і відсунулась. Її давно вже ніхто не торкався. Не пам’ятає, чи мама з татом навіть поцілували її по приїзді. Ліля весь час себе почувала так, ніби від людей її відгороджувало скло, і це скло не вона поставила. Вона повернулась іншою.

— Чекай, — раптом сказала Ліля. — Сядь отак навпроти, я тобі щось розповім. А потім підемо куди нам треба. Туди, вниз.

Вона не знала, що там внизу. Все ніби виглядало як звичайно, тільки дуже тихо. А звідси чути машини. Ну, і нафтова гойдалка не рухалась.

Дівчинка слухняно сіла, не переймаючись своєю білою сукенкою, яку могла зазеленити травою. Вона була чемною дитиною. З неї могли виліпити кого завгодно. Коли Ліля закінчила розповідати, дівчинка стала наче дорослішою і виглядала років на 15–16. В очах її зблиснув гнів:

— Як ти могла покинути рідний дім?! — вигукнула вона. — Ти недобре вчинила!

Ліля аж остовпіла від такого нахабства.

— Ти могла сказати «ні» тій лукавій недобрій жінці. Ти могла сказати, що се згуба для тебе. Мене мої тато і мама не відпустили б нізащо!

— Ні фіга ти не розумієш! — буркнула Ліля, хоча насправді була задоволена, що зуміла розповісти про себе нарешті все, навіть те, як господар із сином приходили до неї по черзі, і це стало останньою краплею, коли вона відчула себе рабинею. І так спромоглася на бунт.

Кася стиснула кулачки:

— Я… я б наклала на себе руки, якби чужий мужчина мене торкнувся!

Якось чудернацьки вона говорила. І фасон сукенки був дивний: рукави ліхтариком, широка спідничка і круглий комірець під самою шиєю. Таке тільки в старих фільмах побачиш. Ця дівчина точно не звідси. Її можна не боятись.

— А я хотіла повіситись. Пішла в гараж, але мене вистежили. Після того віддали паспорт і відпустили на всі чотири сторони.

Вона знову відчула дотик на своєму чолі, і знову її наче морозом обсипало, і стало не по собі.

— Ти часом не янгол? — недовірливо спитала Ліля.

Дівчина збентежено глипнула на неї:

— Ні. Я, здається, дух. Мені страшно, бо я не знаю, чи хтось в Бориславі лишився, крім тебе…

«Та вона, певно, з дурдому втекла!» — подумала Ліля і спитала якомога обережніше:

— А де люди, по-твоєму, ділись?

— Перетворились на чорних птахів. Ти ж бачила, як вони відлетіли?

— Ну, птахів я бачила. Ми можемо піти, зрештою, перевірити. Але чому вони відлетіли?

— Бо хтось цього дуже хотів.

— Хто? Бог?

— Не Бог. Натура.

— Натура?

Ліля знала, що таке «натура», але то було зовсім не те, що вона думала.

— Природа, — пояснила дівчина.

— Відколи це природа розпоряджається людьми?

Дівчинка і тут не забарилася з відповіддю.

— Люди розпоряджаються натурою, чому б натурі не розпорядитися людьми?

Очі у Лілі весело зблиснули:

— Справді, чому? А для чого їх було на птахів перетворювати?

— Щоб землі було легше, а небові тяжче.

Ліля подивилась на гори, порослі буками і ялицями, тоді на небо. Небо як небо. Ні хмар, ні птахів, тільки сонце незаходиме.

— І з тобою се могло статись, але ти прийшла сюди. У тебе є чуття!

— А в тебе фантазія! — хмикнула Ліля. — Придумати «щоб небу було важче»… Ну, ти й даєш! Добре, мені вже час.

Ліля спускалас з пагорба знайомою стежкою до нетканки (тюрми, гетто) і на зупинці побачила ту саму дівчину в білій сукенці, яка собі стояла, наче чекала на автобус до центру. То було вже не смішно. Ліля вдала, що не помічає її. Вона йшла додому, бо куди більше мала йти? Але раптом почало відбуватися щось дивне: як тільки Ліля минала якийсь старий будинок, він починав осідати, валитися. Це змусило її врешті зупинитися. Куряви було так багато, що дівчина просто задихалася. Вона не могла второпати, чи це землетрус, чи вже кінець світу. Ліля не хотіла кінця світу.

Одна річ — спостерігати за ним віддалік, а інша — перебувати всередині такого світу. В призахідному промінні курява виглядала жовтою. Кольору тиньку і струхлявілого дерева. З руїн вистрелювали фонтани води, повітря наповнював запах газу. Повернути назад? На скошені пагорби Городища, втекти ще далі й дивитись з узлісся, як валиться Борислав? Де ж люди? Чому не чути їхнього перестрашеного крику? У тих будинках хтось мешкав.

Ліля кинулась назад, але в пилюці не могла зорієнтуватись.

— Не можна! — почула вона крик дівчини. — Під ноги дивись!

Ліля глянула під ноги — вона була за крок від розколини, глибокої і темної.

— Пішли через городи, там можна пройти! Борзо!

Ліля побігла за дівчиною, поміж рядів картоплі й потиченої квасолі, через будяки та кропиву на пустирі, під ногами дзенькали порожні пляшки і консервні бляшанки. Ліпше не озиратися — все це позаду вибухне, як тільки замкне електрика. Вони бігли знову через чужі городи, відчиняючи хвіртки, доки не дісталися алмазного заводу, який вже ніщо не могло зруйнувати. Дівчинка в білій сукенці стала коло залізного телеграфного стовпа.

— Ходи сюди! Тут безпечно.

Задихана Ліля вхопилася за серце.

— Що то було? Що то була за яма? Почався землетрус?

— Земля створилася, — спокійно відповіла дівчинка. — Душі випустила.

— Чиї душі?

— Душі тих, хто задусився у копанках, чи їх привалило землею. За ними ніхто не заплакав, бо вони прийшли до Борислава, щоб віддати себе йому. Їх згубила надія, що тут буде краще, ніж вдома. Земля їх поглинула, ропа отруїла…

— Чому аж тепер земля, як ти кажеш, отворилась?

— Прийшов час, — спокійно відказала дівчинка. — Хочеш на них подивитись? Вони вже тут. Тільки треба нам вмитись кип’ячкою,[Народна назва нафтової ропи.] аби вони нас не боялись. Там є потік.

Вони пішли трохи далі, де починався ліс. Вода в потоці вкрилась чорною масною плівкою. Дівчина не вагаючись зачерпнула тієї пекельної рідини і намастила нею лице, а тоді витерла руки об сукенку.

— Тобі не шкода сукенки? — спитала Ліля.

— Так треба. Не бійся, потім усе знов буде чисто.

Ліля теж намастила лице нафтою.

— Ми, певно, страшні як чорти, — пробурмотіла вона. Їй це маскування видалось зайвим.

Вона подивилась на залізний стовп. Той ніби підпирав небо над Бориславом і справді видавався найбезпечнішим місцем. За сто років стовп так вріс у землю, що