Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

Після цього вона зайнялася організаційними питаннями. Заповнила документи, перевірила графіки змін, звірила залишки товару на складі. У процесі роботи вона так заглибилася у деталі, що навіть не помітила, як минула половина дня.

Обід вона провела на ходу, як зазвичай. Взяла каву з сусіднього кафе, прихопила щось на швидку руку й повернулася до магазину, гортаючи звіти на планшеті.

Коли вона працювала, її думки впорядковувалися. Каміль, його холодні повідомлення — усе це здавалося далеким і не таким уже й важливим. Приїде — тоді й розберемося.

До вечора Аня вже не почувалася так розгублено. Вона знала, що робить усе правильно: працює, розвивається, будує своє життя.

І якщо між нею та Камілем справді щось є, то ця відстань не стане проблемою.

А якщо стане… Що ж, вона переживе й це.

Аня вийшла з магазину, щільніше загорнувшись у легку куртку. Вечір був прохолодним, але справа була не тільки в погоді — її ніби пронизував невидимий холодний погляд.

Спочатку вона не звернула уваги, але щось змусило її підняти голову. На протилежному боці вулиці, майже в тіні ліхтаря, стояв чоловік. Його обличчя було невиразним через слабке освітлення, але силует чітко вирізнявся на тлі вітрин.

Аня примружилася, намагаючись зрозуміти, що він робить. Він просто стояв. Ніби чекав. Ніби… дивився на неї.

Мурашки пробігли по спині. Вона різко відвела погляд і зробила вигляд, що не помітила його. Але внутрішнє відчуття тривоги не зникло.

Можливо, це випадковий перехожий? Можливо, їй просто здалося?

Але серце прискорило хід, а всередині заворушилося щось незрозуміле — страх чи підсвідомий інстинкт.

Вона кинула ще один короткий погляд у той бік. Чоловік не зрушив з місця.

Аня змусила себе зробити крок вперед, потім ще один. Ноги ніби налилися важкістю.

Якщо зараз він рушить за мною…

Вона не закінчила думку. Просто прискорила крок, намагаючись не озиратися.
 

Аня квапливо йшла в бік метро, відчуваючи, як напруження не відпускає її навіть після того, як вона відійшла на пристойну відстань від магазину.

Місто жило своїм звичним життям — вуличні ліхтарі відкидали м’яке світло на мокрий асфальт, машини проносилися дорогою, а перехожі спокійно йшли у своїх справах. Але всередині в неї все ще пульсувала тривога.

Можливо, це просто втома?

Вона спробувала дихати глибше, вмовляючи себе заспокоїтися, але серце продовжувало гупати, ніби попереджало про щось.

Спустившись у метро, Аня опинилася серед людей. Тут було шумно, гамірно, голоси зливалися в один безперервний потік. Це місце здавалося безпечним — навіть якщо хтось за нею йшов, він би загубився в натовпі.

Вона зробила глибокий вдих і нарешті наважилася озирнутися.

Позаду — нікого.

Жодного знайомого силуету. Жодного насторожуючого погляду. Просто звичайні люди, зайняті своїми справами.

Аня повільно видихнула, намагаючись відчути полегшення.

Отже, здалося.

Вона підійшла до краю платформи, подивившись у темряву тунелю. Поїзд ось-ось мав прибути.

Але навіть усвідомлення того, що загрози немає, не прогнало дивного відчуття, що хтось усе ж дивився на неї.
 

Після того, як Аня, все ще прискорено дихаючи від напруження і невизначеності, нарешті ступила у свою квартиру, вона намагалася відновити внутрішній спокій. Усередині її повільно запанувала тиха рутинність знайомих кімнат: м’яке світло лампи, спокійна мелодія, що лунала з радіо, затишок улюблених речей. Вона сіла на диван, згадуючи той дивний силует, що змусив її на хвилину прискорити серцебиття, і обіцяла собі, що це лише галюцинація, викликана втомою та тривогою.

Аня взяла телефон, відкрила чат із Камілем, і, зосередившись на теплих спогадах про його усмішку, написала кілька коротких слів: «Надобраніч». Її голос у повідомленні був тихим, але щирим, ніби вона намагалася передати всю свою потребу в підтримці та розумінні. Після відправлення вона на кілька хвилин просто сиділа, слухаючи тишу, що огортала кімнату, і дозволяла думкам розсіюватися.

Зрештою, спокій, який прийшов з усвідомленням того, що загроза була лише марною уявою, допоміг їй забути про сумнів. Аня повільно вимкнула світло, завмерла на кілька секунд, ніби роздумуючи про свої мрії, і, нарешті, закрила очі, занурившись у сон. Вона вірила, що новий день принесе відповіді, а тепер хоч і в цьому тиші ночі — вона залишалася впевненою, що все лише здавалося і що її серце знайде мир.
Наступного ранку робочий день для Ані розпочався звично: вона прийшла до магазину, налаштувалася на рутинні завдання, уважно консультувала клієнтів та координувала роботу стажерів. Проте вже за кілька годин її буденність несподівано порушив шумний вхід. До магазину увійшла група туристів з Індії. Їх яскравий одяг, жвавий сміх і характерний акцент миттєво змінили атмосферу приміщення. Один з них з гумором запитав:

— Чи є у вас щось особливе, що передасть дух цієї подорожі?

Інший, пожартувавши, додав:

— Мені здається, наші серця готові до справжнього відкриття!

Аня, спочатку трохи здивована такою несподіваною компанією, незабаром розсміялася і почала допомагати їм обирати сувеніри. Вона показувала товари, розповідала про їх особливості і навіть імпровізувала з жартами, щоб підігріти настрій туристів. Розмова з клієнтами, яких вони приносили, перетворилася на живе спілкування, де кожен з туристів додавав до робочого ритму свою порцію гумору та доброзичливості.

Час невдовзі промайнув, і до обіду атмосфера магазину стала святковою: сміх, жарти й легке музичне супроводження зробили звичну рутину яскравішою. Для Ані, яка часто відчувала, що робота перетворюється на механічне виконання завдань, ця несподівана зустріч стала справжнім порятунком. Усмішки туристів і їх живий ентузіазм нагадали їй, що навіть у буденості можна знайти радість, якщо дозволити собі відчути момент.
 

Післяобідній час у магазині розгорнувся у справжнє свято. Андраш, завжди строгий і вимогливий, сьогодні увійшов з сяючою посмішкою на обличчі, немов від щойно отриманих чудових новин. Він неспішно пройшов крізь приміщення, і кожен його крок говорив про радість і гордість: нові торгові точки, керовані стажерами Ані, перевиконали план продажів.