Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

11 Погром у крамниці

Медик спочатку прислухався до бурмотіння Демида, а потім позіхнув:

– Марить.

– Марить, – погодився Семен Якович. – Перегрівся хлопець.

– Вам, дядьку, раджу менше накачуватися алкоголем. Вихлоп на три метри.

– Я був у гостях, а потім проводжав Демида. Він збирався їхати, але за день втомився. Тримайте, хлопці, від щирого серця, – Бурковець силоміць тицьнув рятівникам кілька  купюр. – Ще раз дякую, бо ці таксисти… Кримінал припишуть.

– Може все ж таки до нас? – голос медика пом’якшав.

– Я нормально почуваюся, – Демид струсонув головою. В лікарні слуги Бора швидко дістануть.

– Укольчик для проформи зробимо? – радісно потер долоні фельдшер.

– Навіщо? Мені дядько оцтовий компресик зробить.

– Тоді щасливо.

«Швидка» чкурнула на базу, а Бурковець, Гарик і Демид попрямували манівцями до книгарні.

– Ось тобі хрест, я добра тобі бажаю, – старий тричі перехрестився.

– Мене турбує ім’я Елла. У вас на вивісці таке ж. Доволі рідкісне в наш час, як і моє. Поясните?

– Згодом, – занервував Семен Якович.

– Е, ні, зараз, бо потім не пам’ятатиму про подорож у Заповідник.

– Моя дружина. Працювала технологом на заводі. Від неї вперше почув про зниклих. А через тиждень і вона. Задоволений?

– Напружує той факт, звідки ви дізналися, що Елла потрапила в інший світ? Поясните?

– Ні, – Бурковця турбувала обізнаність Захара Івановича про Заповідник. У колекціонера є надійне джерело інформації, а звідки воно в багатія?

Демид зупинився:

– Сказали А, то кажіть і Б.

– Ти дав мені надію, тому що звідти ніхто не повертався. У всякому разі на моїй пам’яті. Квиток в один кінець. Наскільки я знаю, найпростіший і логічний шлях лежить саме в Заповідник. Для решти світів потрібні знання, а люди здебільшого діють навмання… Або за чиєюсь підказкою. Це все, що я можу сказати. Пробач, однак я зв’язаний словом, зате… Ти, мабуть, поганої думки про колекціонування спогадів. Я дам тобі можливість зазирнути в них. Кожна людина зростає та набуває досвід. Він неоціненний і унікальний. Ти побачиш минуле, переживеш злети й падіння, відчуєш переживання, тривоги, красу. Комп’ютерний віртуальний світ – бліда безбарвна копія мого. Вірт штучний, і завжди таким буде, а мій справжній. Спомини сотень людей. Реальні. Задокументовані. Живі, – Бурковець раптом нахилився вперед. – Мені привиділося? Демиде…

Хлопець бачив розчинені навстіж двері книгарні.

– Ох, зле мені, – Семен приклав долоню до серця. – Гарику, ми ж зачиняли?

– Звичайно.

– Виходить… – Старий боявся зізнатися собі, що злодії пограбували крамницю.

Демид пішов першим. При вході перечепився через купу розкиданих книг.

Семен Якович увімкнув ліхтарик:

– Господи, що за варвари тут побували?!

– Криміналітет полюбляє раритетні фоліанти? – студент оглянув потрощені шафи. Під ногами рипіло скло.

Гарик додумався клацнути вимикачем. Оранжева люстра кинула жмуток світла на дикий розгардіяш. Зловмисники розчленували старий стіл. Папери білими прямокутниками вкривали килим. На сходах виднілася масна пляма.

Бурковець оцінив збитки. Виходила кругленька сума. Цінні книги на місці. По що приходили крадії?

– Гарику, ти не вважаєш Захара Івановича винним? – пошепки звернувся до хлопчика старий.

– Вважаю, – дистрофічний малий проскочив до операторської й звідти крикнув: – Частина колекції пропала, котра датована останніми днями!

– Клятий злодій! – стис кулаки Бурковець. – Він за це заплатить! От чому нас на шашлики запросили. Поки ми говіли, багатій провів обшук.

– Або слуги Бора нишпорили, – припустив Демид.

– Вони на вокзалі об’явилися. Гарик їх відчув, – заперечив колекціонер.

– Вихвалялися надійними вікнами, а двері виявилися лайном, – їдко сказав  Демид.

– Шукали твій зліпок пам’яті, – Семену Яковичу гостре зауваження до лампочки. – Дідька лисого знайшли, бо його просто не існує. Висновок зрозумілий?

– Знову тікати, – простогнав студент. У нього боліла потилиця й перед очима проскакували зірочки.

– Подзвоню Волошину, – Бурковець на старому телефоні відкрив список контактів, натиснув виклик. – Не відповідає. В мене передчуття погане, – старий розгублено кліпав очима. – Ми в облозі, друзі. Що робитимемо?

– Провідаємо Ігоря, – в Демида підозра щодо викрадення помічника Семена Яковича. – За логікою вам повинні подзвонити й викласти умови.

– Оптиміст, – похитав головою Бурковець. – Моя конспірація – секрет Полішинеля. Я вразливий, як і ти. От до чого доводить самовпевненість. Чув анекдот про сисадміна, котрий вважав себе Богом, а електрик смикнув рубильник? Є речі та люди, від яких залежиш. Я це забув. Гординя з’їла мій страх і обережність. Ми в пастці, тож я бачу лише один вихід…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍