Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

— Агов, хлопче! — я скочив, я вирішив, що це поліція, — Ас-саля́му ‘алейкум! Що хочеш за апельсини?

— Уа-алейкум ас-саля́м! Півтора динара, пане! — ну, нарешті покупець.

— А, — махнув сивий чоловік. — За такі гроші я б сам вирощував апельсини! За рогом он дешевші.

— Може, й беріть за рогом, пане. Я закуповував їх по динару двісті мілімамів за кілограм. Мені потрібно годувати родину…

Сивий чоловік хитає головою, йде геть… Таке дивне відчуття самоти і німоти, наче ніхто поруч не чує тебе. Але хтось же мусить чути. Чути, розуміти, бачити так, як бачиш ти сам. Лазізо, мила Лазізо, чому ж ти не поглянеш на мене? Не усміхнешся? Я б, може, теж тобі усміхнувся, і люди б прийшли за апельсинами до такого веселого торговця, байдуже, що за рогом трохи дешевше.

Лазіза плела кошика, зосереджено дивилась, як рухаються пальці і гнуть лозу.

Вони з’явились раптово. Жінка і двоє чоловіків у чорній поліцейській формі, у хмарі пилу з піску. Мов карателі зі страшного фільму. Я прибрав руки від голови, глянув на них поверх своїх яскраво-помаранчевих апельсинів — посміхнувся, мабуть, невесело. «Хтось же має чути», — крутилось чомусь в моїй дурній голові. Жінка та сама, що й минулого разу, чоловіки інші.

— Це він? — спитав один з поліцейських.

Жінка кивнула і мовчки подала якийсь знак. «Вперед? — думав я. — Вперед на нього? Що вони збираються робити зі мною?» Але не зі мною… не зі мною, а з моїм візком. Двоє чоловіків нахилилися і вийняли камінці, що підпирали колеса, — вулиця була трохи похила, а я так боявся навіть пошкодити візок, — взялися за ручки.

— Що ви робите?

Жінка — хоч яка вона жінка, у цій формі, зі зведеними бровами, що утворюють купу зморшок на її недоглянутому темному обличчі, — подивилась на мене, як на комаху. Серце калатало божевільно, руки раптом стали крижані. Я не розумів, що роблю, забув, що збирався їм сказати.

— Ми попереджали тебе у середу, правда ж? Чого мовчиш? Попереджали чи ні?

— Та ви… ви злодії!

— Замовкни, бовдуре, — буркнув один з чоловіків, — а то офіцер Фаріда ще образу поліцейського на службі тобі впаяє. А за це тобі світить за ґратами не день-два.

— Образу поліцейського? А моя, моя образа чогось варта в цій країні?

— Мухаммеде! — втрутилась жінка, офіцер Фаріда, і кожна нота в її голосі видавалась мені повною гнилого сарказму й зневаги. — Чи як там тебе? Ми конфіскуємо візок і товар.

— Конфіскуєте?

— Ми конфіскуємо візок за борг.

— Борг?

— Штраф — це те, що ти винен державі. Це твій борг.

— Але я не матиму чим годувати сім’ю…

— Це нас не обходить. Є закон.

— Це лайно, а не закон! А ви покидьки!

— Думай, що кажеш! За образу офіцера поліції потрапиш за ґрати!

— Ні! — це пискнула тихенько Лазіза, що до цього притихла, налякана, в тіні своєї ліцензованої торговельної буди.

Двоє нелюдів у поліцейській формі знову взялися за свою підлу справу, і тут мене прорвало.

Я схопився за візок. Міцно. Так схопився, що не лише ці троє, а й уся поліція сорокатисячного Сіді-Бузида не вирве з рук! От нехай! Нехай збігаються! Це мій візок…

— Це мій візок, — процідив я крізь зуби.

— Це власність держави, що конфіскується задля погашення твого боргу республіці Туніс!

— Ні, це республіка Туніс і особисто продажний Зін аль-Абідін бен Алі винні мені за мої страждання! Замість того,