Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

щоб стажуватися на фірмі, я мушу забезпечувати матір та своїх братів і сестер, про яких держава Туніс мала би піклуватись.

— Віддай візок! — поліцейські тягнули мій скарб на себе.

— Не віддам!

— Віддай!

— Не віддам!

— Що ти собі думаєш? Це ж кримінальний злочин — непокора поліції.

Я чув, як Лазіза ахнула. Певно, вона вже на смерть налякана цією сценою. Та я не збирався відступати.

— Що я собі думаю? Я собі думаю, що цій державі давно потрібні порядок, свобода, справедливість. Ви чули таке від політиків? Вам самим-то не набридло бути прислужниками тих, хто плює на людей? Відбирати в бідних і віддавати багатим, трохи набиваючи кишені й собі? Як ви в дзеркало дивитесь? Що кажете своїм дітям? — я спіймав справжній кураж і лише посередині своєї промови помітив, що навколо мого непримітного візка з фруктами зібрався уже справжній натовп, набагато більше людей, ніж кілька днів тому, і це лиш надихнуло мене. — Порядок! Свобода! Справедливість!

У цей момент я, мабуть, уявив себе справжнім оратором, героєм, лідером — я безстрашно і дуже необачно підняв догори обидві руки, потряс кулаками у повітрі. Лунали схвальні вигуки. Кільце людей змикалося навколо поліцейських. Та кулаки мої все ж виявилися безсилі.

У той самий момент, як я, вигукуючи заклики до справедливості, потрясав кулаками у повітрі, поліцейські зсунули з місця мій візок — легку здобич. 

— Не смійте чіпати мій візок! Не смійте чіпати мої апельсини! Люди, ви тільки-но подивіться!

Натовп ніби й підтримував мене, але нерішуче.

І тут…

Жінка-поліцейській — та, що її звати Фаріда, — вихопила свисток. Різкий звук розірвав простір — гамір стих, і тиша запанувала над будами.

— Цей чоловік — злочинець. Торгівля без ліцензії — злочин за законами нашої держави.

— Злочин — це те, що ви робите! — раптом подала голос Лазіза.

О Аллах, як же я любив її в цю секунду, скромну, чудову, таку сміливу Лазізу. І що вони зробили?

— Злочином є порушення закону. І в Тунісі заборонено носити релігійний одяг у громадських місцях.

Фаріда двома-трьома великими кроками подолала відстань до моєї маленької Лазізи і… різко потягнула темну тканинку нікабу! Обличчя Лазізи відкрилось — миле й гарне личко, таке перелякане! Тканина сповзла донизу, відкриваючи і волосся, а надто — шию і частину плеча.

— Та як ви смієте! — вигукнув хтось.

Потім — ще один, другий, третій — всі підтримували нас. 

Але страх і тільки страх — альфа і омега всіх на світі несправедливостей. Офіцер Фаріда знову засвистіла, а потім вихопила пістолета…

Що ж це, зі зброєю на бідного торговця фруктами? Що їм закони, цим слугам беззаконня, цим язичникам, що навіть чистоту моєї нареченої ладні осквернити.

— Нелюди! Язичники! — закричав я.

— Як смієте ви таке чинити! — якийсь старечий голос із натовпу підтримав нас із Лазізою.

— Схаменіться! Всі у відділок підете.

— Як ти смієш! Ти слуга цьому народу! Біс, а не жінка!

Я зробив до неї крок, другий — швидко — я не одразу навіть усвідомив, що сталося. Офіцер Фаріда, жінка — помилуй Аллах — вдарила мене. Вдарила мене! Вдарила мене по обличчю!

Це не було боляче — це був кінець. Приниження, відчай, безправ’я. Я не втримався на ногах. Падав, ніби у сповільненому кадрі голлівудського фільму, що крутять у єдиному в нашому місті маленькому кінотеатрі. Я бачив, як зачіпаю край візка, порушую його рівновагу — поліцейський відпус­кає — мабуть, тому що дивиться на мене, так зачаровано, ніби розуміючи, що діється щось невідворотне, щось, після чого не буде уже нічого так, як було. Я дивлюсь, як сиплються на землю яскраві, чудові мої