Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

визволення Генерального секретаря Бразільської компартії з в'язниці. Ця книжка стала сходинкою до відтворення загальної картини визвольного руху в Бразілії.

Розглядаючи боротьбу робітничого класу Бразілії, Амаду в цей період уже не спирається лише на досвід боротьби робітників європейських країн, а й пов'язує сучасний прогресивний рух із загальнодемократичними традиціями бразильського народу. Уникаючи націоналістичної вузькості, Амаду стверджує в цьому творі, як і в наступних своїх романах, історичний погляд на минуле Бразілії.

У 40-і роки великого розголосу набула історична дилогія Амаду про «землю какао», за словами письменника, — «землю золотих плодів». Дилогія складається з романів «Безмежні землі» (1943) та «Місто Ільєус» (1944).

У творі поступово на перше місце виступають образи людей з простолюду — наймитів, дрібних орендарів. У «Місті Ільєусі» вже з'являється важливий для творчості Амаду образ комуніста — керівника робітників. І в цьому романі барвисто й соковито описано народне свято кандомбле, святкову процесію «терно», тут відчутний саме той «карнавальний» дух творів, до якого ширше письменник вийде у 50-ті роки.

У 1945 році, уже в еміграції, Амаду друкує роман «Червона прорість», який відрізняється від дилогії не стільки матеріалом, поглядом письменника на історичну долю свого народу. Розглядаючи цей роман, можна говорити про спроби митця синтезувати певні напрями у народному русі проти жорстокої експлуатації у боротьбі права.

«Червона прорість», як і «Підпілля свободи» (1952), наступний за часом створення роман Амаду, все ж хибує деякою простолінійністю в зображенні політичної боротьби, певною одномірністю образної системи, недостатньо містким зображенням головних героїв. Але знову-таки, як і роман «Підпілля свободи», що являє собою багатопланове історичне полотно, яке відтворює соціальну боротьбу в Бразілії в 1937–1941 роках, роман «Червона прорість» — новий крок письменника на шляху творчого розвитку, становлення його художньої свідомості. Змальовуючи жорстоку реальність життя бразільських селян, письменник не виходить лише із зображення безвиході такого життя, тобто з позицій критичного реалізму.

Новий період у творчості Амаду починається з виходом роману «Габрієла» (1958) і дилогії «Старі моряки» (1961). У цих творах Амаду йде далі шляхом засвоєння й обробки фольклорного матеріалу, знову повертаючись до тематики, початої «Жубіабою», «Мертвим морем» і надто «Капітанами піску», бо в нових творах Амаду широко використовує фольклор бразільського міста, зокрема міста портового.

Розглядаючи новий етап у творчості Амаду, доречно згадати перший його твір, маленький роман, який Амаду, тоді дев'ятнадцятирічний, назвав «Країна карнавалу» (1931). Відомо, наскільки близька тема карнавалу багатьом латиноамериканським країнам, будучи важливою частиною культури, її синкретичним втіленням.

Уже саме визначення «карнавал» викликає в пам'яті відоме дослідження М. Бахтіна про Рабле, де однією з центральних є саме тема «карнавалу» і «карнавальності». Наголошуючи ширше значення терміну «карнавальний» щодо явищ культури, Бахтін, зокрема, пише: «Вплив карнавальних форм, мотивів і символів на літературу XVIII ст. досить значний. Але вплив цей формалізований: карнавальні форми обернулися на художні засоби, переважно сюжетно-композиційного характеру, поставлені на службу різним художнім цілям».

Виходячи з теми першого свого роману, у творах кінця 50–60-х років Амаду робить сміховий, карнавальний (використовуючи термінологію М. Бахтіна) роман провідним напрямом своєї творчості.

У цьому плані «Габрієла» і «Старі моряки» — якісно новий етап в освоєнні письменником фольклорного матеріалу. Якщо в романах 30-х років Амаду використовував для прози народнопісенну форму, не підганяючи під неї життєвий матеріал, то в нових його творах вже не помітно прямої залежності від форми народного твору чи будь-яких умовних рамок. Письменник веде свою оповідь легко і невимушено, з самого початку виповнюючи її здоровим сміхом, що панує у творі. Саме цей сміх і є найміцнішою зброєю, якою володіє народ для утвердження життя попри всі трагічні повороти долі, якою він відповідає на пригнічення з боку можновладців.

Тема смерті — провідна в пертій повісті з «Старих моряків», яка так і називається «Дві смерті Кінкаса Водожаха». Атмосферою свята, карнавалу пройняті перші сторінки повісті. Коли портові гуляки і п'янички дізнаються про смерть одного із своїх товаришів, Кінкаса, сум за страченим товаришем невдовзі змінюється в них необхідністю і прагненням достойно відпровадити його в царство мертвих. Потім виявляється, що він нібито й не вмирав, і його приводять на учту з приводу його ж скону. В кінці поминок, коли сп'яніла компанія відпливає човном у море, Кінкас кидається (а може, просто падає) в море і зникає, тобто помирає саме так, як хотів.

Посмішка, інколи іронічна чи скептична, домінує у романі «Габрієла», герої його на все дивляться крізь сміх і живуть, як і має бути в народному балаганному театрі, весело й відчайдушно. А якщо й трапляється, що когось убито чи прошумить якась любовна драма, — усе це сприймається як неминуча складова карнавалу життя. Таким воно є, життя, наголошує між рядками автор, але треба жити, а не існувати.

Посмішка Амаду, проте, не така вже бездумна і спокійна, як може здатися на перший погляд. Гротесково, гостросатирично автор показує місцевих політичних діячів, в'їдливо висміює їхню боротьбу за владу, хоча в принципі ніхто з них не зможе, та й не схоче, змінити життя бідарів. Автор змальовує і злидні бідних, і картини важкої праці, і свавілля «вищих верств». А простій людині інколи нічого й не лишається, як тільки посміхнутися, — часто лише для того, щоб не заплакати.

Герої Амаду у більшості своїй люди «дна», люди нелегкої долі. Але завжди це справді народні характери, покликані уособлювати силу народного духу, його стійкість перед злом, його невтомність у боротьбі з лихом та злиднями, його віру в людину.

Так, одним з головних персонажів виступає поет, що живе вільніш, розкутим життям серед простих людей і пише твори про них і для них. Можливо, ще місткішим і багатозначнішим крізь усю творчість Амаду проходить образ вільної жінки. Жінка, що уособлює кохання, родину, батьківщину, початок життя, народження людини і становлення чоловіка, набуває в творчості Амаду символічного значення. І тут слід наголосити, що в нього жінка — завжди вийшла з найбіднішого народного середовища, і, попри всі знегоди й лиха, які насилає на неї життя, вона вільна, вона стоїть багато в чому вище святенницького суспільства, вільна від умовностей і нав'язаних споживацьким оточенням законів, псевдоморалі, яка при ближчому розгляді просто продається і купується за гроші. Вона прагне справжнього, людського, істинно гуманного ставлення до світу і до