Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

І сила цього великого кохання вища за все її минуле, вона варта високої, збереженої попри все душевної чистоти і благородства Терези Батісти, її спроможності на справжнє почуття.

Трохи менш оптимістичне закінчення роману «Повернення блудної доньки». Але і тут принципово важливі оптимістичні, стверджувальні акценти. Хоча зовнішньо Тьєта зазнає поразки через передсуди і святенницьку мораль мешканців Агресті і своїх родичів, все ж вона перемогла, очоливши боротьбу земляків яа збереження навколишньої природи.

І юний Рікардо саме завдяки їй, Тьеті, не тільки навчився гостро критично дивитись иа догматичну мораль, що проповідувалася йому в семінарії, на заклики до благочестя і послуху, які аж ніяк не відповідають тому, що юнак бачить в навколишньому світі, але й разом з Тьєтою та інженером Педро стає найактивнішим учасником, одним з керівників боротьби мешканців Агресті за ліквідацію екологічної загрози.

Становлення чоловіка з юнака — заслуга жінки, і їй також належить значна роль у тому, якими очима молодий чоловік дивитиметься на світ, як в ньому буде діяти.

Нетривале кохання-пристрасть зв'язують Тьєту і Рікардо, Леонору і Асканіо. Це ілюзія, самообман, обидві жінки розуміють це і від'їжджають смутні, готові примиритися зі своєю долею. Крізь сарказм, з яким Амаду малює святенницькі звичаї мешканців Агресті, добропорядних на перший погляд, але готових часто перегризти горлянку один одному задля грошей чи влади, пробивається виразна нотка суму, коли Тьєта і Леонора від'їздять у Сан-Пауло. Бал скінчився — і Попелюшка поспішає додому, до своєї брудної грубки. Але за цією легкою печаллю, за комічними і трагікомічними ситуаціями, в які потрапляють герої роману, стає раптом зрозумілим одне: якою глибинною є потреба цих пропащих жінок у справжньому почутті, в правдивості й щирості, у звичайному людському щасті, якого їх позбавила доля… Така велика ця потреба, що навіть ілюзії, повітряні палаци вони намагаються зберегти для себе аж до останньої хвилини, в глибині душі завжди усвідомлюючи, що подібне щастя нетривале, крихке і йому невдовзі прийде кінець.

Ось звідси, не кажучи вже про бурхливий південний темперамент і відсутність традиційних релігійних канонів у країнах Латинської Америки, чиє населення — це мішанина найрізноманітніших рас і народів, і зростає розуміння та прихильне ставлення письменника до плотських чуттєвих радощів простої людини, якій нерідко тільки й лишається у житті, що ця недовга мить щастя-забуття, оскільки (як у Тьєти і Леонори, у «капітанів піску», у Терези Батісти, так і у багатьох героїв з романів «Дона Флор і два її чоловіка», «Пастирі ночі» та й взагалі всіх творів «баїйянського циклу») можливість істинного щастя суспільство в них відняло.

Саме тому чуттєве кохання, опоетизоване й романтизоване, як і магія кандомбле чи макумби, як усе те, що відкидає офіціозна мораль суспільства споживачів і що приймає народ, проймає всі твори Амаду, наділяючи їх часом воістину раблевіанською гротескністю і гоголівським гумором.

Веселощі й сміх навіть у трагічних подіях дають змогу утверджувати життєздатність народних характерів, саме завдяки цьому принципово оптимістичних, спрямованих у майбутнє. Образи героїв Амаду завжди сповнені власної гідності й сили, спроможності не лише до терпіння й мовчазного страждання, а й до сили активної, що може перебороти життєві перешкоди, утверджувати краще в людині всупереч несправедливому суспільному ладові, в якому вони живуть.

Романам Амаду притаманні широка метафоричність, гротеск, гіперболізація, щедра насиченість міфологічними образами, взятими з гущі народних вірувань рідної письменникові Баїйї. Усе це й дає підстави визначати «баїйянські» романи Амаду як «карнавальні», сповнені неповторних картин життя бразільського народу, особливої атмосфери латиноамериканської дійсності.

Твори Амаду останнього періоду, як правило, поряд з. «карнавальними» веселощами несуть у собі й гострий сатиричний заряд. У них завжди чітка спрямованість проти соціальної несправедливості, проти суспільного зла, проти експлуатації»— за рівність людей і справжній гуманізм.

Одним з найвиразніших і, можливо, навіть у чомусь програмних творів «баїйянського» циклу Амаду став його роман «Крамниця чудес» (1969).

Цей роман являє собою ретроспективний (починається все зі смерті семидесятип'ятилітнього героя) життєпис мулата Педро Аркашко Ожеуби, письменника і вченого, народного мудреця, одного з найвищих жерців народної, язичницької релігії, що кохався у жінках і вині.

Педро Аркашко виступає уособленням усієї бразильської нації. Письменник їдуче висміює расистські концепції про неповноцінність негрів і мулатів, доводячи, що немає в Бразілії «чистокровних» бразільців, а сама культура цієї країни — «мулатка» за походженням. Злиття різних культурних нашарувань, різних націй і вірувань породжує в Бразілії своєрідну культуру, в якій водночас живуть і давні вірування афроіндіанських релігій, і сучасна наука, і новітні досягнення цивілізації.

Були часи, коли у Бразілії заборонялись язичницькі релігії й народні свята та карнавали. Але заборонити — не означає знищити. Народ захищав і зберігав свою культуру. «Ми помремо, воюючи, розважаючись у бійці, — каже побратим Педро Аркашко майстер Лідіо. — Педріто несеться попереду, за ним Огун зі зміїними руками, дай мені посміятися, куме, нічого смішнішого в житті я не бачив. Ми помремо, воюючи, молодими, сміливими. Плювати на поліцію. Хай живе народ Баїйї».

Один з професорів університету, шануючи книги, наукові праці Педро Арканжо, допитується в нього: «Я питаю, як це можливо, що ви вірите в кандомбле?.. Бо ж таки вірите, чи не так? Якщо б не вірили, то не погоджувалися б на все: співати, танцювати, робити якісь жести, дозволяти цілувати собі руку. Все це дуже гарно, так, сеньоре чернець, звичайно, захоплюєтесь, але давайте визнаємо, майстре Педро, що це дуже примітивне, це — забобони, варварство, фетишизм, зародковий стан цивілізації. Як можна?.. Я хочу знати, як ви можете узгоджувати свої наукові знання з обрядами кандомбле. Ось що я хочу знати. Я матеріаліст, ви знаєте, й інколи я дивуюсь деяким суперечностям людської істоти… Ось, наприклад, ви. Складається враження, що в вас існує дві людини: та, що пише книги, і та, що витанцьовує на тсррейро».

У відповіді Педро Арканжо відбивається ставлення Амаду до цієї проблеми, його загальне розуміння бразильської культури, його сприймання латиноамериканської цивілізації: «По-перше, як я вам вже сказав, мені подобається танцювати й співати, я люблю святкування, передовсім свято кандомбле. Крім того, є й таке: ми перебуваємо в стані кривавої боротьби, суворої і кривавої. Дивіться, з якою жорстокістю вони хочуть знищити все, чим ми, негри й мулати, володіємо, наше культурне надбання, наше обличчя. Ще недавно, при інспекторі