Читати книгу - "Учта для гайвороння"

Чула я про твою вроду. Бачу, ані слова не збрехали.

Алейна чемно присіла.

— Ясна пані дуже добрі.

— Добра? — реготнула старша дівчина. — Ото була б нудьга. Е ні, я намагаюся бути лукавою. Ти маєш розповісти мені всі свої таємниці, поки ми їхатимемо. Чи можна звати тебе Алейною?

— Якщо ваша ласка, пані. — «Та дзуськи я пущу тебе до моїх таємниць.»

— Хай мені «панькають» у Брамі, а тут на горі клич мене Рандою. Скільки тобі років, Алейно?

— Чотирнадцять, пані. — Вона сама вирішила, що Алейна Камінець має бути старшою за Сансу Старк.

— Ранда, кажу тобі! Ой, відколи мені було чотирнадцять, вже років сто минуло. Яка ж я тоді була мила та невинна. А ти ще невинна, Алейно?

Вона зашарілася.

— Не слід про таке… звісно, що так.

— Бережеш себе для князя Роберта? — піддражнила пані Міранда. — Чи обіцяла свою прихильність якомусь зброєносцю, що бачить тебе уві сні?

— Ні! — заперечила Алейна, а Роберт одночасно вигукнув: — Вона моя! А Теранцові та Гилісові до неї зась!

Дотоді вже прибула і друга балія, стиха хруснувши на невисокому замерзлому заметі. Звідти виник маестер Колемон зі зброєносцями Теранцом та Гилісом. Наступна привезла Мадді та Гретхель, які їхали з Мією Камінець. Байстрючка, не гаючи ані хвилини, швидко схопила віжки до рук.

— Купчитися на горі не будемо, — мовила вона іншим погоничам. — Я беру князя Роберта та його супутників. Осію, на тобі пан Лотор і решта, але ти мені дай годину часу відірватися. А ти, Морквино, подбай про скрині та короби.

Вона обернулася до Роберта Арина, змахнувши чорним волоссям.

— На якому мулі бажаєте їхати, ясновельможний князю?

— Вони усі — смердючі потвори. Я візьму сірого, що вухо відкушене. Хочу, щоб Алейна їхала зі мною. І Міранда теж.

— Там, де буде широко — прошу пана. А тепер хутенько сідаймо, ясний князю, на вашого мула. Бо я вже чую сніг у повітрі.

Проте минуло ще півгодини, перш ніж загін був готовий рушати. Коли всі вже сиділи верхи, Мія Камінець вигукнула короткий різкий наказ, і двоє стражників Небосхилу розчахнули браму. Мія вивела усіх назовні; князь Роберт їхав просто за нею, загорнутий у свій ведмежий кожух. За ним слідували Алейна та Міранда Ройс, потім Гретхель і Мадді, тоді Теранц Линдерлі та Гиліс Графтон. Маестер Колемон був останнім у валці; на додачу він вів з собою другого мула, обвішаного скриньками зілля та трунків.

За муром у них негайно вчепився вітер. Тут не росло жодного дерева, ніщо не боронило вершників од сваволі стихій. Алейна мовчки подякувала, що вбралася так тепло. Поли кожуха гучно ляпали позаду; раптовий подих вітру відкинув з голови каптур. Вона навіть засміялася, але князь Роберт за кілька аршинів попереду зіщулився і заскиглив:

— Холодно тут! Треба повернутися і почекати, доки не потеплішає!

— Тепліше буде внизу, в долині, пане князю, — відповіла Мія. — Ось побачите, ми скоро там опинимось.

— Не хочу нічого бачити! — заперечив Роберт, але Мія не зважила.

Шлях являв із себе звивисту вервечку кам’яних сходів, вирізьблених у схилі гори. Скидалося, що мули знають кожен їхній вершок. Алейну це втішало. Тут чи там камінь викришився, виснажений незчисленною зміною зим та літ, морозів та відлиг. Обабіч шляху до скель чіплялися сліпучо-білі латки снігу. Сонце яскраво світило у синьому небі, над головою у потоках вітру вільно кружляли соколи.

Там, де схил був найкрутіший, сходинкам доводилося вихилятися туди-сюди, замість вести просто донизу. «На гору зійшла Санса Старк, а сходить з неї Алейна Камінець.» Думка була чудернацька. Під час шляху нагору Мія застерігала, щоб Алейна не дивилася униз, лише на стежку попереду. «Вгору, не вниз» — казала дівчина… та дорогою донизу її порада була марна. «Можна очі заплющити. Мул знає шлях, я йому не потрібна.» Але таке радше б зробила Санса — ота колишня боягузлива дівчина. Алейна була старша і хоробріша — особливою, ницою та лукавою байстрюцькою хоробрістю.

Спершу вони їхали вервечкою по одному, але далі вниз стежка поширшала і дала змогу стати по двоє. Міранда Ройс негайно скористалася нагодою.

— Ми отримали листа від твого батька, — сказала вона так буденно, наче сиділа зі своєю септою за шиттям чи гаптуванням. — Пише, що вже їде додому і сподівається скоро побачити свою любу донечку. Пише, що Лионель Корбрей задоволений нареченою, а ще більше — її посагом. Хоч би князь Лионель не забув, що саме належить брати до ліжка. На весіллі, пише князь Петир, на загальний подив разом із Лицарем Дев’ятизір’я з’явилася пані Тягнидуб.

— Анія Тягнидуб? Справді?

Схоже, панів-рокошан поменшало від шести до трьох. Того дня, коли Петир Баеліш відбував з гори, він був певний, що зманить на свій бік Симонда Храмина, але не Анію Тягнидуб.

— Чи були ще вісті? — запитала Алейна.

Соколине Гніздо було таке самотнє, таке відрізане від світу, що вона прагнула почути бодай якусь новину, хай зовсім просту і неістотну.

— Від твого батька — ні. Але прилітали інші птахи. Війна триває. Усюди, крім нашого краю. Водоплин склав зброю, але Дракон-Камінь та Штормолам досі стоять за князя Станіса.

— Дяка, що пані Ліза так мудро вберегла нас від цієї війни.

Міранда подарувала їй хитру посмішечку.

— О, наша добра пані була сповнена мудрості. — І посовалася у сідлі, всідаючись зручніше. — Чому ці мули такі кощаві та норовливі? Напевне, Мія не годує їх як слід. На ситому гладкому мулі їхати зручніше. Маємо нового верховного септона, ти не знала? А в Нічній Варті обрали молодого князя-воєводу, зовсім хлопчика. Кажуть, він — байстрюк Едарда Старка.

— Джон Сніговій? — стрілила Алейна, неабияк вражена.

— Сніговій? Та мабуть. Авжеж, коли з півночі, то має бути Сніговій.

Алейна не думала про Джона вже цілі віки. Він був їй тільки зведенюком, і все ж… по смерті Робба, Брана та Рікона лишився єдиним її братом на світі. «Тепер я теж байстрючка. Яка була б радість побачити його знов.» Але тому статися не судилося. Алейна Камінець не мала жодного брата — ані законного, ані негідного.

— Наш родич Спижевий Йон влаштував у Рунокамені бугурт, — далі щебетала Міранда Ройс, не зважаючи. — Невеличкий, лише для зброєносців. Навмисне для того, щоб шану на ньому здобув Гаррі Спадкоємець. І він