Читати книгу - "Учта для гайвороння"

одяг. Це місце вона пам’ятала ще з підйому; тоді їй було дуже страшно, а зараз — іще страшніше.

— Тут ширше, ніж здається, — казала Мія князеві Роберту безтурботним голосом. — Три стопи завширшки, не більш як двадцять п’ять завдовжки. Нема про що казати.

— Нема, — повторив Роберт. Руки його трусилися.

«О ні, — подумала Алейна. — Благаю. Не тут і не зараз.»

— Найліпше буде перевести мулів на той бік, — казала Мія далі. — З ласки вашої вельможності, я спершу переведу мого, тоді повернуся по ваших.

Князь Роберт не відповів, бо витріщався на вузьку сідловину червоними очима.

— Я ненадовго, пане князю, — пообіцяла Мія.

Алейна сумнівалася, що малий її почув. Коли дівчина вивела свого мула з прихистку коло шпилю, вітер негайно схопив її крижаними щелепами. Поли одягу злетіли, завихорилися, заплескали у повітрі. Мія запнулася; на пів-удару серця здалося, що вона зараз впаде за край, та дівчина якось примудрилася відновити рівновагу і рушити далі.

Алейна узяла Робертову руку в рукавичці у свою, щоб спинити тремтіння.

— Робчику-любчику, — мовила вона, — мені так страшно. Візьми мене за руку і переведи на той бік. Я знаю, що ти нічого не боїшся.

Він подивився на неї крихітними, наче голки, темними зіницями у білих очах завбільшки з куряче яйце.

— Не боюся?

— Авжеж не боїшся. Ти ж бо мій крилатий лицар, пане Робчику.

— Крилатий Лицар умів літати, — прошепотів Роберт.

— Вище за найвищі гори, — кивнула Алейна і стиснула йому руку.

Пані Міранда приєдналася до них коло шпиля.

— Так, він умів літати, — повторила вона, бачачи, що відбувається.

— Я пан Робчик, крилатий лицар, — промимрив князь Роберт, і Алейна зрозуміла, що не може чекати на повернення Мії. Вона допомогла хлопчикові злізти, і руч-об-руч вони вийшли на голу кам’яну сідловину, слухаючи ляскання власного одягу за спиною. Навколо не було нічого, крім повітря та неба; з кожного боку сідловини стежка круто падала вниз. Під ногами відчувався лід; уламки каменів так і чекали, щоб на них звихнулася нога; лютим вовком завивав вітер.

«Справді, наче вовк виє, — подумала Санса. — Примарний вовк завбільшки з гору.»

І раптом вони опинилися на іншому боці, а Мія Камінець сміялася і підкидала Роберта у обіймах.

— Обережно! — мовила Алейна. — Нашому князеві так руки й ноги літають — ще вдарить тебе і зробить боляче. Хіба ти не знаєш, який він дужий?

Робертові хутко знайшли місце — щілину в скелі, закриту від холодного вітру. Алейна дбала про нього, доки трясця не скінчилася, а Мія повернулася по інших — допомогати долати сідловину.

У Снігокраї на них чекали свіжі мули та гаряча страва — тушкована з цибулею козятина. Алейна попоїла разом з Мією та Мірандою.

— То ти ще й хоробра, не лише вродлива, — сказала їй Міранда за обідом.

— Де ж пак! — Від хвали вона зашарілася. — Я зовсім не хоробра. Я так боялася. Без князя Роберта, напевне, і не перейшла б.

Алейна обернулася до Мії Камінець.

— Навіть ти трохи не впала!

— Помиляєшся. Я ніколи не падаю!

Міїне волосся впало їй на щоку, ховаючи одне око.

— Я кажу «трохи». Я ж тебе сама бачила. Хіба тобі не було лячно?

Мія струснула головою.

— Пам’ятаю, як мене кидав у повітря чоловік, коли я ще була зовсім мала. Він був високий, як небо, і кидав мене так високо, наче я сама літала в тому небі. І ми удвох сміялися, та так завзято, що я аж засапалася, а наприкінці намочила себе… але він лише засміявся гучніше. Я ніколи не боялася, коли він мене кидав, бо знала, що завжди зловить, ніколи мене не покине.

Дівчина відкинула волосся назад.

— Але одного дня покинув. Чоловіки приходять і йдуть. Вони брешуть, вони гинуть, вони тебе кидають. Але гора — не чоловік, а камінець — дитина гори. Я довіряю моєму батькові. Довіряю моїм мулам. Я не впаду.

Вона вхопилася за гострий ріг каменю й зіп’ялася на ноги.

— Та ви доїдайте вже. Їхати ще далеко, а я чую в повітрі хуртовину.

Сніг почав падати, коли вони вирушили з Кам’янця — найнижчого і найбільшого з трьох сторожових замків, що захищали шлях до Соколиного Гнізда. Дотоді вже почало сутеніти; пані Міранда запропонувала, чи не повернутися їм до Кам’янця на ночівлю та завершити подорож зі сходом сонця, але Мія не хотіла й чути.

— Снігу може навалити у п’ять стоп заввишки. Східці стануть зрадливі навіть для моїх мулів, — заперечувала вона. — Ні, ліпше нам рухатися далі. Але не поспішати.

Так вони і зробили. Нижче Кам’янця сходи стали ширші й не такі круті; вони звивалися поміж високих сосен та сіро-зелених вартовин, що вкривали пониззя Велетневого Списа. Міїни мули знали тут кожен корінь та камінь, а що забували вони, те згадувала дівчина-байстрючка.

Вже й половина ночі минула, коли вони нарешті побачили вогні Місячної Брами крізь білий застіл снігопаду. Остання частина подорожі була мирна та спокійна. Тихо падав сніг, укриваючи весь світ білим покровом. Робчик-любчик закуняв у сідлі, розгойдуючись туди й сюди у лад крокам свого мула. Навіть пані Міранда почала позіхати і скаржитися на втому.

— Ми наготували усім вам помешкання, — сказала вона Алейні, — але ти, якщо хочеш, приходь спати до мене. Мого ліжка вистачить на чотирьох.

— Пані робить мені честь.

— Ранда! І вважай за щастя, що я так втомилася. Хочу лише скрутитися і заснути. Бо зазвичай дівчатка, що приходять до мене в постіль, мусять заплатити подушкове мито — розказати мені про все лихе та лукаве, що вони зробили.

— А якщо вони нічого такого не робили?

— Тоді мають розказати про все лихе та лукаве, що хочуть зробити. Авжеж тебе воно не стосується. Такі рожеві щічки та великі блакитні очі… одразу видно, що ти — сама порядність. — Міранда знову позіхнула. — Сподіваюся, ти маєш теплі ноги. Ненавиджу пускати до ліжка дівчат з холодними ногами.

Коли нарешті загін досяг замку її батька, пані Міранда теж куняла, а Алейна мріяла потрапити до обіцяного ліжка. «Там буде перина, — казала вона собі, — м’яка, тепла, глибока, і оберемки хутра на ній. Мені насниться солодкий сон, а коли я прокинуся, то почую гавкіт собак, плітки жінок біля