Читати книгу - "Вовк-тотем"

за ними двома простягається чарівний до нестями донський степ. Коли Чень ходив до середньої школи, він двічі чи тричі перечитував «Тихий Дон», а також дивився фільм. Згодом, коли потрібно було виїхати з Пекіна до Орхона, він узяв із собою «Тихий Дон» та інші романи про степ.

«Тихий Дон» був також одним із найважливіших рушіїв Ченевого рішення їхати в степ. Чень прагнув побачити донський степ завдяки таким волелюбним людям, як Григорій, Наталія та Аксинія. А закоханість Ченя в монгольский степ походила з його любові до свободи та до степових вовків і степовиків, які ладні були за свободу віддати життя. Звідки ж у степу була така потужна сила тяжіння, що він змушував його, мов чутливу голку компасу, завжди з тремтінням указувати в своєму напрямку? Чень Чжень часто відчував якесь тремтіння й ніби крики про порятунок, що йшли з самого серця степу, і в глибині душі в нього виникав резонанс із душею степу, який був значно глибшим, ніж це буває між матір’ю та сином. Духовне тяжіння, яке виникало в нього до цієї найдавнішої матері-родоначальниці повз зв’язок із матір’ю, бабусею, прабабусею й т. ін., викликало в нього якісь найпервісніші почуття, що йшли з такої глибини серця, про яку він раніше й не здогадувався.

Дивлячись на пустельний і безмовний степ, Чень Чжень ніби занурився в духовну мандрівку уві сні й побачив предків людства з доісторичних часів. Дарвін повідомив людству: «Пряма постава й праця створили людину». Однак людиноподібні мавпи розпрямилися в лісі чи в степу? Це — вже наступне питання, яке стосується «праземлі людства».

Чень Чжень спілкувався з дикими степовими тваринами більше двох років і вважав, що людиноподібні мавпи не могли виробити пряму поставу в лісі, оскільки там передні кінцівки для мавп набагато важливіші й розвиненіші. У лісі для того, щоб подивитись удалечінь і, тим більше, щоб уникнути хижаків, необхідно залізти якомога вище. Однак щоб це зробити, необхідно мати передні кінцівки з розвинутими долонями. Також і для того, щоб збирати плоди. Більше того, швидко пересуватись у лісі мавпи можуть здебільшого завдяки «ходінню» на передніх лапах. Оскільки ж передні кінцівки в мавп виконують такі важливі функції, значить, їхні задні кінцівки не можуть бути дуже розвиненими, а можуть лише виконувати роль допоміжного органа для передніх кінцівок, вони не зможуть виконувати таке важке завдання, як самостійне пересування. Тож у лісі мавпи не могли, та й не мали для цього потреби, розпрямлятися.

Згодом через те, що тварини плодились і в лісі ставало тісно, а кількість їжі поступово зменшувалась, таке жорстоке оточення змусило частину мавп вийти з лісу й податись у степ, а нове степове оточення почало змінювати функції їхніх передніх і задніх кінцівок. По-перше, в небезпечних умовах у степу, де скрізь ховаються дикі звірі, але ніяк сховатися від них на висоті, мавпи, якщо вони хотіли вгледіти ворога чи здобич звіддалік у траві, повинні були розпрямлятися; по-друге, в степу немає гілок, за які можна триматись передніми кінцівками й «швидко пересуватись», тож колишні функції цих кінцівок утратили свою актуальність, а степ змусив мавп поступово зміцнювати задні кінцівки, і за сотні тисяч років постійного використання останніх хребет і кістки ніг людиноподібних мавп потроху витягувались вертикально, через що їхні груди й задні кінцівки розпрямились. У процесі такого випрямлення людиноподібні мавпи здобули ноги в людському розумінні цього слова й таким чином вивільнили «руки», які тепер наводять жах на решту тварин. Це сприяло прогресу ще страшніших розумових здібностей, адже завдяки їм людиноподібні мавпи перемогли всіх диких тварин і стали їхніми повелителями, зрештою, еволюціонувавши в людину.

Однак первісна людина з кам'яною сокирою та смолоскипом у руках, розпрямившись, відразу ж прибрала войовничої пози.

Кам’яна сокира — це насамперед зброя для боротьби з дикими тваринами, і тільки після цього — виробничий інструмент для здобуття їжі. Однак саме боротьба викликала її до існування, а потім — праці. Не лише пряма хода й праця створили людину, але й ті незчисленні війни, що сприяли прямій ході. А ті мавпи, які відмовились прямо ходити, а продовжували бігати на чотирьох лапах, зрештою, відсіялись, оскільки не змогли «обігнати» тигрів, барсів, левів та вовків. Багаторічні спостереження, міркування й інтуїція підказували Ченю: мавпи почали прямо ходити в степу. А степові вовки були одним з найважливіших чинників, який змусив мавп розпрямитись.

Тому жорстокий і прекрасний степ — це не тільки прабатьківщина китайської нації, а й прабатьківщина та колиска всього людства. Степ — це вихідний пункт, з якого люди, розпрямившись, «пішли» по всій землі. А великий степ — це найстарша праматір людства. Чень відчував, що кожна травинка й кожна порошинка в степу випромінюють якусь сиву ніжність, що міцно огортає його. Водночас він відчував і якусь глибоку пригніченість, що надовго оселилась у його грудях через розуміння того, що натовп селян, які випалюють рослинність під посіви й піднімають цілину, чим руйнують степ, є найбільш дурними й жорстокими злочинцями.

Джипи швидко мчали на схід уздовж давнього шляху з притоптаною травою. Цей давній шлях був уже міцно утрамбованим, однак під час переїздів скотарів і переміщень на нові пасовища на ньому залишалося досить багато екскрементів худоби, і бур’янець на цьому шляху був хоча й низьким, але дебелим і надзвичайно зеленим. Тож якщо подивитись у далечінь, давній шлях здавався низьким зеленим рівчаком, що простягався в глибину степу.

Раптом Чень помітив неподалік у траві праворуч попереду три чорні цятки і зрозумів, що це — велика лисиця, яка стоїть на задніх лапах, притиснувши до грудей передні, й звіддалік уважно дивиться на джипи, а над травою видніється верхня половина її тіла. Жовтогаряче післяобіднє проміння падає на голову, шию й груди лисиці, тож сніжно-біле хутро на її шиї та верхня частина грудей забарвились у слабкий жовтий колір і майже змішались зі слабко-жовтим кольором колосків ковилу. Однак три чорні цятки вище шиї були надзвичайно помітні — це два чорних вуха лисиці й ніс. Щоразу, коли Чень ходив полювати на лисиць із Батьком Біліґом, особливо взимку на снігу, старий завжди звертав