Читати книгу - "Характерник"

Тарасівське. Тхорик ще довго оглядався, але найцікавішого так і не побачив.

3

– А то що за химера? — вигукнув Вишенька, показуючи нагайкою десь у степ.

Сотник Чадуєв, піддячий Щоголєв, осавул Черняченко-Чорний, десяток ратних московських людей і сорок добірних козаків Полтавського полку повернули голови. Овва!

На них сунула темна хмара, але не по небу, а по землі. Коли вона була вже сажнів за сто, Вишенька розгледів, що то не хмара, а якась гарба чи мажа і, Господи, та гарба котилася на них без волів, без будь-якого живого тягла. Ось вона підсунулася ближче, в очах у всіх трохи розвиднилося, і тепер вони побачили, що то пливе на них великий ковчег — не пливе, а ступає на тваринячих ногах. Можна було очамріти від такої мари, та Вишеньці трохи попустило, коли він угледів колишнього кошового Лук’яна Андрійця.

Знатний запорожець Лук’ян Андрієць гордо та пишно сидів у ковчезі, що чалапав на тваринячих ногах. І вже зовсім зблизька вони роздивилися, що ті ноги конячі, з копитами, і здогадалися, що Лук’ян Андрієць висадив на свого жеребця величезного човна аршинів шість завдовжки та зо три завширшки, примостив його вздовж конячої спини так, що ніс виступав далеко вперед за голову, а корма звисала аж ген за хвостом. Через те не видно було ні голови, ні хвоста тварини, а тільки ноги з копитами. До того ж ніхто не міг зрозуміти, як Андрієць висадив такого завбільшки човна на коняку і як він сидів у ньому, тримаючи рівновагу, якщо човен навіть не був закріплений.

Та ось Лук’ян зістрибнув на землю, човен хитнувся набік, посунувся вслід за Лук’яном, і тоді він підставив плечі під днище, вхопився за борт і спритно опустив суденце додолу. Це був давній дідівський човен «волик», яких тепер козаки не робили, — завелика розкіш обтягувати вербовий кістяк воловими шкурами. Зате «волик» виходив легенький, як іграшка, і його не заміниш нічим, де треба одному козакові перетягти човна суходолом. Ось і зараз Лук’ян Андрієць самотужки підтягнув човна до води й сказав Черняченкові-Чорному, що він перевезе його, осавула, разом із послами та ще, може, Вишеньку на той берег. Так буде зовсім близько до Січі. А козаки Полтавського полку з ратними людьми під’їдуть дорогою дальшою, вони її знають.

Осавул Черняченко-Чорний трохи подумав, вагаючись, та все-таки згодився, бо наче нічого не віщувало лиха. Запорожці хоч і гули про свого месію-царевича, але рукам волю не давали. А від нахвалянь та погроз ще ніхто не вмирав. То чого б не прокататися на «волику» через Томаківку, якщо так буде швидше?

Коли Лук’ян Андрієць приніс весла, які він ховав у сухих прибережних очеретах, і Черняченко-Чорний, Чадуєв та Щоголєв, а також Вишенька вже сідали у човен, раптом почувся тупіт копит. До них летіла ватага вершників з таким галайканням та свистом, що декому спершу здалося, наче до них женуться татари. Але ні, то були козаки Кальниболотського куреня. Летіли вони до Томаківки з таким завзяттям і поспіхом, мовби справді когось доганяли. Під’їхали на повному галопі, різко спинили здиблених коней і забігали очима, когось шукаючи.

Їх було одинадцятеро, цих кальниболотських гайдамаків, — розхристані, впрілі, жупани аж парували на них під весняним сонечком, а захекані! — наче не вони приїхали на конях, а коні приїхали верхи на кальниболотцях. Попереду гарцювали чимось невдоволені Іваник і Вовкотруб, бракувало ще хіба Тхорика, якого Добривечір потяг на Тарасівське майже за вухо.

Вовкотруб ще раз кинув очима туди-сюди, вдав, що не помічає московських послів, зневажливо оглянув ратних людей у довгих червоних каптанах, з погордою подивився на козаків Полтавського полку, бо запорожці завжди зверхньо дивилися на городових реєстровців. Нарешті Вовкотруб протрубив у свою луджену вовчу горлянку:

— А де ваш Наливайченко?

— Нащо тобі Наливайченко? — суворо глянув на Вовкотруба Черняченко-Чорний, ображений тим, що, минаючи увагою генерального осавула, запитують Наливайченка, ніби він тут найстарший.

— А ти не знаєш нащо? — спитав Іваник. Він сидів у сідлі й дивився на спішеного Черняченка-Чорного згори вниз.

— Не знаю, — буркнув осавул.

— То навіщо ж ти його за собою возиш, як не знаєш?

Це вже було занадто. Черняченко-Чорний закопилив губу.

Вовкотруб побачив, що Іваник зарвався, так можна дістати облизня. Він прокашляв свою луджену горлянку й заговорив чемно і весело:

— Нам сказали, що у вас тут наливають. Тому ми й питаємо Наливайченка. Але звертаємося і до тебе, пане осавуле: чи не почастував би ти чесне низове товариство оковитою?

— Еге, — Іваник і собі озвався лисячим голосочком. — Весна надворі, душа радості просить. Почастуй нас, осавуле, живою водою.

— Вшануй чесне низове товариство, — хором проказали кальниболотські гайдамаки. — Хіба тобі жалько?

Черняченко-Чорний, який закусив був вудила і, покладаючись на полтавських реєстровців та московських ратних людей, хотів послати цих нахаб чимдалі, після таких слів трохи обм’якнув. Він горілки не шкодував, якраз і возив її за собою для таких ось оказій, щоб загладити якусь невдоволеність чи задобрити товариство. І Черняченко-Чорний уже хотів подати команду Наливайченкові, аби той відтикав чопа, аж тут дідько потяг за язика Лук’яна Андрійця.

— Не треба! — гукнув він. — Не давайте цим драпіжникам горілки, бо матимемо клопіт!

І цей непорочний, майже святий та безгрішний Лук’ян Андрієць почав привселюдно соромити кальниболотців, обзивати їх гайдамаками і лиходіями, бо це вони, мовляв, чинять розбої довкола Січі, вони вже не раз грабували московських людей, навіть послів, які приходили на Запорожжя. Чи не вони, ці розбишаки, застрелили з пищалі, а потім ще й утопили посла Лодиженського, московського стольника і боярина, а разом із ним порішили й піддячого Скворцова[27] та їхнього товмача Снєтіна. І що тепер маємо? Раніше московські посли приходили на Запорожжя з товмачами, а потім через таких розбійників, як оце, сказали годі, навіщо на Січ посилати ще й товмачів, якщо їх там убивають?

Тут Чадуєв і Щоголєв вставили своє слово, мовляв, діло не тільки в тому, що товмачів убивають. Пора вже всім знати тут їхню мову, пора призвичаїтися, адже московські люди ходять у Малоросію й Запорожжя вже двадцять років, ще з 1654 літа, відколи цар Олексій Михайлович підписав із Хмельницьким грамоту про братерство. Тому козаки і вся Малоросія мусять знати мову братів.

Непорочний та безгріховний Лук’ян Андрієць вислухав їх уважно, кивнув на знак згоди, але далі знову повів своєї:

— Хоч так, хоч інак, а саме